Львівська національна музична академія ім. М. В. Лисенка | Music-Review Ukraine
Головна
Навчальний заклад
Львівська національна музична академія ім. М. В. Лисенка
Афіша   

Фото   

Галерея   

Відео   

Аудіо   

Контакти
Львівська національна музична академія ім. М. В. Лисенка
м. Львів
музична академія


   Про заклад    Персоналії    Абітурієнтам    Структура    Колективи    Концертні зали    Випускники    Публікації

Музична інституція, яка офіційно стала діяти з другої половини XIX ст., постала як результат тривалої співпраці представників австрійської, чеської, польської, української, єврейської та вірменської музичної громадськості багатонаціонального міста, яким був тогочасний Львів. Симбіоз культур, а отже їх взаємопроникнення та взаємодоповнення сприяли розвитку музичної справи в Галичині та її столиці, яка з 1772 року входила до складу Австрійської монархії, а згодом до Австро-Угорщини.

Уже наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. зростання самосвідомості націй, які прагнули якнайповніше розкрити свій духовний потенціал, корінним чином змінило панораму музично-культурного життя Львова.

Заснування великої кількості музичних товариств та організацій, діяльність приватних салонів, поява численних приватних музичних шкіл та вищих навчальних закладів, відкриття міського театру та філармонії – здобуток в першу чергу польських та українських музичних діячів, адже саме ці національні громади були найчисельнішими в краї. В активі перших – достатньо уміле ведення двох консерваторій, доробок других – організація та розвиток Музичного Інституту. Ці три заклади, а також кафедра музикології (Інститут музикології) при університеті, стали базою для створення у 1939 році Львівської державної консерваторії, нової провідної музично-освітньої установи на теренах нашого краю.

Дослідження основних етапів становлення консерваторії дозволяє виразно побачити особливості, які знайшли своє відображення чи продовження на більш пізніх етапах. Безсумнівно, поява у Львові такого музичного навчального закладу, у якому професійне ставлення до музики як мистецтва було визначальним, закономірна та невипадкова. Тому вельми цікавою видається його передісторія.

У 1796 році майбутній учитель Ф. Шопена, композитор та дириґент Юзеф Ельснер заснував у Львові Музичну академію, яка змогла згуртувати кращі виконавські сили для культурно-просвітницької концертної діяльності. Музична академія та Товариство св. Цецілії (з хором та Інститутом співу), яке заснував у 1826 році молодший син В. А. Моцарта Франц Ксавер, стали прообразом важливої музичної організації австрійської провінції – Галицького Музичного Товариства (ГМТ), у надрах якого безпосередньо закладались основи майбутньої консерваторії.

Нове Товариство, яке розпочало свою діяльність 1834 р., завдяки старанням австрійських музикантів-професіоналів та аматорів при підтримці місцевого керівництва і за протекції найвищих чинів у Відні було офіційно затверджене 14 серпня 1838 року. Метою об‘єднання стало піднесення та розвиток музики в Галичині шляхом влаштування добродійних концертів, регулярних щотижневих навчань-репетицій, систематична підготовка музичних кадрів та ін. Такі цілі цілком відповідали потребам різних верств населення міста: і добре вишколеного австрійського (німецького, чеського) музиканта, і урядника-службовця, і простого міщанина. Завдяки концертам та вечорам, організованим Товариством, львів’яни пізнавали і давнє, і новітнє європейське музичне мистецтво, долали обмеженість провінційної культури. Безсумнівно, що далеко не остання роль у згаданому процесі відводилась школам (класам), створеним при Товаристві у 1839 році. 68 учнів розпочали навчання співу та гри на скрипці, віолончелі, контрабасі, духових інструментах.

Добре налагоджена діяльність Товариства припинилася внаслідок революційних подій 1848 року. Під час артилерійського обстрілу центральної частини Львова вщент згоріло приміщення, у якому знаходилось товариство, а саме, – редутові зали побіч старого театру (тепер вул. Театральна ), а заодно бібліотека та музичний інвентар.
Консерваторія Галицького Музичного Товариства

Уже з 1851 року завдяки старанням заступника директора Товариства губернського радника Карла Гепфлінґена-Берґендорфа та першого музичного директора Товариства композитора та піаніста Йогана Рукґабера розпочалось його відродження (Постанова Міністерства освіти від 8 листопада 1851 р.). Активна переписка з Богемським Музичним Товариством, музичними товариствами та спілками Відня сприяла розробці стратегічного плану розбудови організації і насамперед її статуту, який складався з 17 пунктів.
Перший з них постановляв: “створити навчальний заклад, названий консерваторією, де могли б навчатись органісти, співаки, співачки, здібні члени оркестру, а при особливих можливостях солісти”. 14 лютого 1852 року нарада під керівництвом та протекцією місцевої влади ухвалила: „заснувати консерваторію в самому лоні товариства”. Навчальний рік планували розпочати 1 жовтня, однак не судилося. Брак фінансів, відсутність власного приміщення та бюрократична тяганина завадили цьому. Попри те, формування адміністрації та підбір потенційних викладацьких кадрів все ж не припинялися. 4 грудня 1853 року сформовано дирекцію товариства, до складу якої увійшов директор концертів (керівник оркестрів, хорів об’єднання) та директор консерваторії.

1 травня 1854 року товариство урочисто відкрило школу співу, гри на скрипці та віолончелі, яку невдовзі стали називати консерваторією. З тієї нагоди були надруковані святково оформлені афіші, що запрошували бажаючих відвідати імпрезу та записатись на навчання. За особистим наказом австрійського цісаря Франца Йосифа І на купівлю інструментів для школи було виділено 2000 золотих ринських та подаровано тритомне зібрання творів Й. С. Баха. Для концертів і репетицій, у яких брали участь оркестри та хори “Товариства виховання музики в Галичині” (“Der Verein zur Bevörderung der Tonkunst in Galiezien”), а також учителі та учні консерваторії, винаймались відповідні приміщення – редутові зали театру графа Скарбка, зал в приміщенні міської ратуші, зал Стрільниці та ін. Адміністрація розташувалася на вул. Вірменській, 122.

До 1857 року справами консерваторії опікувався її перший директор Й. Рукґабер та його заступник Т. Ґордон.

Йоган Рукґабер (1799–1876) народився у Відні в родині французьких емігрантів-аристократів. Від 1826 року замешкав постійно у Львові, дуже активно діяв як орґанізатор музичного життя, піаніст, композитор, педаґоґ, теоретик. Найважливішою справою його життя було заснування “Галицького товариства приятелів музики” (“Der Galizische Verein der Musikfreunden”) у 1838 році. Рукґабер став його першим директором. Під його проводом Товариство не лише розгорнуло надзвичайно інтенсивну концертну діяльність, але й спричинилось до заснування музичної школи, до просвітительської роботи в краї загалом. Найбільший розквіт діяльності Товариства припадає на 1842 – 1848 роки. Саме з ініціативи “Галицького товариства приятелів музики” до Львова у 1847 році був запрошений Ференц Ліст, котрий настільки вподобав собі місто та його меломанів, що провів тут цілий місяць. Сам Рукґабер виступав з концертами в багатьох європейських містах, зокрема Парижі (в середині 40-х рр.), де познайомився з Фридериком Шопеном. Діяльність Товариства припиняється у 1848 році у зв’язку з революційними подіями і відновлюється аж 1851 року, та вже під іншою назвою й іншими керівництвом. Змінюється і сам дух діяльності Товариства відповідно до нової історичної ситуації. Останні роки життя Рукґабер – частково через хворобу, частково через те, що він як особистість і мистець належав до іншої епохи й не міг вже знайти себе в нових умовах, – відійшов від суспільних справ і присвятив себе композиторській та педагогічній діяльності.

На початку 1858 року на прохання виділу ГМТ музичним керівником Товариства стає учень Ф. Шопена, композитор та піаніст, вірменин за походженням Кароль Мікулі (20.Х.1821, Чернівці – 21.V.1897, Львів). Мікулі був директором Консерваторії у Львові від 1858 до 1887 року. Це був музикант з фаховою освітою (вивчав композицію та теорію музики під керівництвом французького композитора Н.А. Ребера у Парижі) і чималим досвідом концертної діяльності. У 1848–1858 рр. він багато виступав у великих і малих містах Франції, Італії, Австрії, у Бухаресті, Кишиневі, Києві, Львові, Кракові та ін. Проте на посаді керівника музичного Товариства йому прийшлося взяти на себе надзвичайно різноманітні і численні додаткові обов’язки, в тому числі керівництво хором і оркестром, репетиційну роботу, великий обсяг організаційних справ.

Кількість учнів Консерваторії неухильно зростала (90 учнів-елевів у 1858, 267 – у 1874, 390 – у 1885). Сам Мікулі викладав гармонію, контрапункт та композицію, а вже в 1859 році вперше в консерваторії ГМТ запровадив та вів клас фортепіано. За його участю розроблялися та затверджувалися так звані „реґуляміни” – документи, які чітко визначали права та обов’язки директора, професорів та учнів. Були спеціально складені навчальні програми, які потроху розширювалися і охоплювали чимраз більше спеціальностей та предметів. До них поступово додавались фортепіано, орган, скрипка, альт, віолончель, контрабас, флейта, кларнет, валторна, сольний спів, хоровий спів, контрапункт, музична форма, теорія музики, гармонія. З 1 липня 1870 року започатковано музичні „пописи” (публічні виступи) учнів, які проводилися двічі на рік.

Протягом 1860–1880-х рр. Мікулі залишався центральною фігурою львівського музичного життя. Він виступав як соліст-віртуоз, постійно керував оркестром консерваторії, влаштовував регулярні концерти камерної музики, презентував власні опуси як композитор. Невтомна педагогічна діяльність Мікулі дала найбільші здобутки у сфері фортепіано, проте він виховав також видатних для свого краю композиторів Мечислава Солтиса, Дениса Січинського, Станіслава Невядомського. Мікулі і сам залишив досить значну композиторську спадщину, переважно у сфері камерної музики: різноманітні фортепіанні п’єси та обробки румунських народних пісень, сонати для скрипки з фортепіано, пісні на польські, французькі, німецькі та румунські тексти.

Поступово більшість посад виділу організації зайняли польські музичні діячі. Вони почали дорікати Мікулі за його малу зацікавленість новітньою польською музикою, надто консервативне репертуарне мислення та недостатню розбудову музичного закладу.

Незважаючи на це Декретом намісництва у Львові від 18 вересня 1880 року Консерваторія Галицького Музичного Товариства отримала офіційний статус.1 У цьому, без сумніву, була чимала заслуга Кароля Мікулі. Проте потреба Львова у добре вишколених виконавцях на оркестрових інструментах на той час ще не була задоволена і тривалий час давала про себе знати.

У 1887 році, через постійні нападки опонентів та погіршення стану здоров’я, К.Мікулі залишає посаду директора консерваторії і відкриває власну музичну школу. Наступником стає його учень Рудольф Шварц. За його правління професійний рівень консерваторії продовжував зростати.
Рудольф Шварц (1834–1899) органіст, педагог, композитор, теоретик та дириґент. Був головою ГМТ та директором консерваторії ГМТ від 1887 до 1899 року. Як директор консерваторії, Рудольф Шварц постійно дбав про належне забезпечення професорсько-викладацького складу, надання стипендій кращим студентам. Саме за його керівництва було затверджено стипендію ім. Кароля та Регіни Ліпінських. У його композиторському доробку переважають хорові обробки народних пісень.

Після смерті Шварца на посаду директора консерваторії оголосили конкурс. Серед кандидатів, які по праву претендували на неї, найбільшим авторитетом користувався композитор та дириґент Мечислав Солтис. Мечислав Солтис (1863–1929) – польський композитор, дириґент, педагог, музично-громадський діяч. Музичні студії починав у консерваторії ГМТ у К.Мікулі (фортепіано, контрапункт, музичні форми, композиція). Продовжив навчання у Ф.Кренна і Р.Гіршфельда у Віденській консерваторії. Закінчив музичну освіту у К.Сен-Санса (композиція) і Е.Жіґу (орган, контрапункт) у Паризькій консерваторії. Після повернення до Львова (1891) викладав у консерваторії ГМТ фортепіано, орган, композицію та теоретичні дисципліни.

М. Солтис був незмінним директором консерваторії ГМТ (з 1919 року Польського МТ) протягом тридцяти років (до 1929). За той час успіхи неодноразово змінювались невдачами, слідом за піднесенням наступала стагнація. Проте в цілому період директорства М.Солтиса можна розглядати як дуже плідний, позначений суттєвим професійним поступом. Великим надбанням для навчального закладу стало власне приміщення на вул. Хорущизни, 7 (тепер – приміщення філармонії), яке Товариство побудувало у 1906 році. У 1910 році було освячено Концертний зал, у стінах якого мали змогу демонструвати свою майстерність молоді учні та випускники консерваторії, славетні музиканти-гастролери.

Для покращення навчального процесу, підняття престижу консерваторії ГМТ М.Солтис запрошував на викладацьку роботу відомих артистів-інструменталістів, співаків та композиторів, серед яких піаніст М.Задора з Берліна, кращих випускників консерваторії ГМТ Г. Оттавову, Л.Мюнцера, Фр. Нойгаузера, скрипалів В. Коханського, Й. Цетнера, віолончеліста Д. Данчовського, композитора Л. Ружицького, визначного теоретика А. Хибінського, та ін.

Дуже негативні наслідки для нормального навчального процесу мали військові дії 1914–1920 рр., розруха, а згодом і фінансова криза 1930-х. Тоді різко скоротилась кількість учнів, багато викладачів втратили роботу, залишившись без засобів до існування.

Проте і у таких скрутних умовах директор консерваторії не полишав зусиль покращити діяльність керованого ним навчального закладу. Так, завдяки М.Солтису у 1916 – 1917 н. р. у консерваторії відкрито драматичну школу, а у 1922– 23 н. р. оперну студію, яку очолив А.Солтис.
В останні роки життя М.Солтис опрацював новий проект реформи навчального процесу, який суджено було втілювати в життя його синові, А.Солтису.

Завдяки здійснюваним заходам в консерваторії ГМТ–ПМТ постійно зростала кількість учнів, розширювався контингент викладачів. Так, у 1899 р. у консерваторії ГМТ нараховувалось 380 учнів, а у 1920–1921 – 1237 учнів, кількість педагогів зросла удвічі.

З 1930 до 1939 р. художнім директором Польського Музичного Товариства і директором консерваторії при ньому був Адам Солтис (1890–1968) – польський композитор, педагог, громадський діяч. Він навчався у Берлінській консерваторії у професорів Р. Вольфа та Р. Канна, захистив у Берлінському університеті дисертацію про Ґеорґа Естеррайха, отримав вчений ступінь доктора музикології. У 1920–1930 рр. А. Солтис керував концертами Польського Музичного Товариства у Львові – провадив активну дириґентську діяльність. Адам Солтис був президентом львівського відділення Польського товариства сучасної музики. Під його орудою вперше в нашому місті прозвучали твори нової музики – К. Шимановського, І. Стравинського, С. Прокоф’єва та ін.

Одночасно з обов’язками директора у консерваторії ПМТ А. Солтис викладав на дириґентському та теоретичному факультетах (контрапункт і композицію), керував студентським симфонічним оркестром та хором. Треба підкреслити, що А. Солтис – один з кращих представників львівської інтеліґенції, який, залишаючись польським патріотом, відзначався великою толерантністю у національних питаннях. Протягом усього свого творчого життя він співпрацював з українськими музикантами, наприклад, запросив на посаду дириґента оперної студії (1931–1932) молодого випускника Празької консерваторії Миколу Колессу. Від реорганізації музичної освіти 1939-го року і до останніх своїх днів А. Солтис був професором кафедри композиції Львівської державної консерваторії ім. М. Лисенка.

Здобутки консерваторії Галицького Музичного Товариства в перших десятиріччях ХХ ст. були особливо вагомими, що підтверджується блискучою плеядою випускників. Серед них – співаки А. Дідур, С. Крушельницька, М. Менцинський, О. Мишуга стали окрасою європейських та світових оперних сцен. Піаністи Л. Мюнцер, М. Розенталь, Е. Штоєрман з великим успіхом концертували у Європі та Америці. Далеко поза межами Львова були відомі віолончелісти Б. Бережницький, Д. Данчовський, П. Пшеничка та А. Шмар. Музикознавці З. Яхимецький, З. Лісса, Ст. Лобачевська зробили вагомий внесок в скарбницю світової історії та теорії музики. У різні роки в стінах консерваторії навчались та викладали відомі композитори Д. Січинський, Я. Ґаль, Ст. Невядомський, Ю. Кофлер. Серед викладачів консерваторії ГМТ були такі видатні музиканти, як Валерій Висоцький, Міхал Задора, Вілем Курц, Єжи Лялєвич, Генрик Мельцер, Людомир Ружицький.

Приватний навчальний музичний заклад був заснований 1902 р. як Музичний Інститут, засновницею якого була Анна Нєментовська, співзасновницею – Марія (Наталія?) Велещукова. Очевидно, організаторки одразу поставили собі за мету зібрати найкращі професійні сили, бо вже серед перших викладачів були випускники знаменитих педагогів та провідних консерваторій Європи, серед них піаністи – сама Нєментовська, учениця Теодора Лєшетицького, Ян Скшидлєвський, учень Т. Лєшетицького і З. Стойовського, скрипаль Рудольф Деман, віолончель – Арнольд Вольфсталь, спів – Зоф’я Козловська, теоретичні предмети – Станіслав Нєвядомський. У всіх тогочасних польських і українських львівських газетах були вміщені анонси про початок діяльності новоствореного музичного закладу, що привернуло увагу любителів музики. Кількість учнів у перший же рік існування становила 200 осіб.

В 1905 р., з відходом від керівництва Велещукової, навчальний заклад був реорганізований декретом Галицького намісництва від 13. 06. 1905 в Львівський музичний інститут, одноосібною власницею якого стала А. Нєментовська.

До Першої світової війни Музичний Інститут вельми успішно розвивався і навіть розширив поле діяльності. Вже у 1910 р. він відкрив свої філії в Дрогобичі, Станіславові, Стрию та Тернополі, крім того заснував музичну учительську семінарію.

Новий етап у діяльності Інституту наступив після Першої світової війни завдяки істотному оновленню педагогічного складу і через подальше збагачення форм діяльності. Знаменною подією стало відкриття у 1921 р. при ЛМІ навчальної оперної школи, якою керував оперний дириґент Юзеф Лєрер та режисер Львівської опери Тарнавський. Директором цього підрозділу був призначений Ф. Флям-Пломєньський. У жовтні 1921 р. було також створено драматичну школу, яку очолив Ф. Фрончковський. З 1923 р. школою керував режисер К. Житецький.

Після Першої світової війни суттєві зміни відбуваються і у професорсько-викладацькому складі. Від 1922 р. в Інституті починають працювати такі високопрофесійні музиканти, як піаністи Мар’ян Домбровський та Яніна Іллясевич-Стояловська, скрипаль Єжи Гаш. Після від’їзду до Варшави Нєвядомського в 1919 р. теоретичні дисципліни та композицію став вести композитор та відомий критик Северин Барбаг, у якого пізніше навчався Анатолій Кос-Анатольський.

Гаслом діяльності ЛМІ завжди було “новаторство і професіоналізм”. Прагнучи до оновлення засад навчання музики, Анна Нєментовська у 1923 р. виїхала до США з метою вивчення досвіду музичного шкільництва в Новому Світі, а також пізнання нової музично-педагогічної методики у Швейцарії, Англії, Франції. Через півтора року вона повернулася і впроваджувала деякі інноваційні принципи у навчальний процес, розробила власну оригінальну методику музичного виховання.

Можливість постійного оновлення, підвищення науково-методичного рівня, запрошення на педагогічну роботу видатних музикантів підтримувались добрим фінансовим забезпеченням Інституту. Незважаючи на усі складні соціально-політичні обставини, він ніколи не відчував значніших матеріальних труднощів завдяки умілому керівництву Нєментовської.

У 1931 р. Інститут отримав назву “Львівська музична консерваторія ім. К.Шимановського”. У цьому ж році при ній створено учнівський симфонічний оркестр. Очевидно, його рівень одразу був достатньо високим, а основною метою стала підготовка професійних оркестрантів.

Запрошення видатних музикантів тривало протягом усього періоду діяльності Консерваторії ім. К. Шимановського. Так, у 1934 р. клас вокалу вів знаменитий оперний співак Адам Дідур, причому у нього навчались не лише польські, але й українські співаки, зокрема Ірина Маланюк, Теодор Юськів, Евгенія Зарицька.

Короткий огляд діяльності Музичної консерваторії ім. К.Шимановського свідчить, що протягом майже 40 років свого існування цей навчальний заклад сформувався як високопрофесійна музична школа, що виховала багатьох знаних музикантів.
Вищий Музичний Інститут ім. М.Лисенка

З 1903 року у Львові розгорнув свою діяльність Вищий Музичний Інститут.

Заснування українського музичного інституту, що мав на меті виховання як професійних музикантів, так і освічених аматорів, нерозривно пов’язане з діяльністю хорового товариства „Боян”, заснованого у Львові 1891 року за ініціативою Анатоля Вахнянина. У його статуті одним із засобів досягнення основної мети товариства – „плекання головно руського національного співу, так хорального, як і сольового, а також інструментальної музики” – передбачалося утримання музичної школи. Але здійснити намір судилося лише значно пізніше, після того, як філії „Бояну” почали виникати у багатьох містах Галичини, і засновники товариства, зокрема Анатоль Вахнянин, розробили статут організації, котра об’єднала усі існуючі в Галичині хори „Бояну” та стала міцним фундаментом для заснування музичної школи. Організацію назвали “Союз співацьких і музичних товариств у Львові”.

Вищий Музичний Інститут, який очолив Анатоль Вахнянин, розпочав свою роботу наприкінці 1903 р. і винаймав приміщення по вулиці Трибунальській, 6. Невдовзі заклад перемістився до “п’яти просторих і світлих комнат в домі при Вірменській улици ч. 2 на І поверсі з великою салею для домашніх продукций елевів”.

У перший рік на навчання зголосилося 66 учнів, з котрих 42 були допущені до іспиту. Навчання розпочалося 10 жовтня 1903 року. На зборах 9 жовтня 1903 року Виділ „Союзу” „приняв до відомости заангажування сил учительських”: О. Ясеницької (фортепіано і сольний спів), Д. Шухевич, О. Прокеш, М. Криницької (фортепіано), Яна Ґаля з науки теорії і гармонії, Отто Тейча зі скрипки, М. Волошина на секретаря Інституту.

Анатоль Вахнянин (1841–1908) став ініціатором, засновником та першим директором Вищого Музичного Інституту у 1903–1908 рр.

Початкову освіту Вахнянин здобув у Перемишльській гімназії, де вчився протягом 1852–1859 рр. під керівництвом чеських музикантів В. Серсавія та Ф. Льоренца. Велике значення для його становлення мало також особисте знайомство з Іваном Лаврівським та Михайлом Вербицьким. А. Вахнянин був діяльним і цілеспрямованим громадським діячем, який звертав особливу увагу на згуртування українського громадянства для будівництва національної культури. У березні 1865 р. він організував у Перемишлі перший Шевченківський концерт у Галичині. У 1865–1868 рр., навчаючись у Віденському університеті на історико-географічному факультеті, створив у Відні українське студентське товариство “Січ” і очолив його. У березні 1868 р., повернувшись до Львова, заснував товариство “Просвіта” і став першим його головою.
Незважаючи на політичну заангажованість і виконання багатьох відповідальних суспільних функцій (Вахнянин був послом до галицького та віденського сейму, активно діючим політиком), музична діяльність і творчість були для нього справою життя. Свідомий головно аматорської природи музичного життя українців Галичини, він дуже багато сил віддавав професіоналізації національної культури. У 1891 році Вахнянин засновує хорове товариство “Боян” у Львові, яке невдовзі розповсюдилось у цілому краї. На зразок львівського стали засновуватись хори “Боян” в Станіславі, Дрогобичі, Стрию, Тернополі та багатьох інших містах і менших містечках. Як дириґент і керівник “Львівського Бояну” А. Вахнянин здійснив подорож Галичиною, прямуючи до Кракова та Праги. З 1892 року за його ініціативою при “Бояні” було започатковане нотне видавництво. Продовженням цієї справи стало створення у 1903 році Вищого Музичного Інституту під патронатом “Союзу співацьких і музичних товариств”. Для потреб Інституту влітку 1906 р. Вахнянин написав підручник “Наука гармонії”.

У грудні 1903 року А. Вахнянин був обраний головою ювілейного комітету святкувань 35-літнього ювілею творчої праці Миколи Лисенка. На запрошення комітету до Львова прибув сам композитор, відбулася урочиста академія, а на загальних зборах “Союзу співацьких і музичних товариств” 21 квітня 1907 року “Союз…” перейменовано на “Музичне товариство імені Миколи Лисенка”.

1907 року Інститут ще раз змінив адресу, перемістившись до Народного Дому.

Важким ударом для Інституту стала смерть Анатоля Вахнянина 11 лютого 1908 року. Зі смертю директора його місце протягом майже двох з половиною років лишалося вакантним: директорські обов’язки розподілили між собою Галя (Олена) Ясеницька („артистичний напрям”) та Володимир Шухевич (адміністративні справи).

Олена Ясеницька-Волошин (1882–1980) – піаністка, педагог і дириґент викладала у Вищому Музичному Інституті від його заснування до 1935 р. Щиро переймаючись справами навчального закладу, не раз брала на себе (в залежності від потреб) найрізноманітніші обов’язки: викладала сольний спів, керувала хором, оперним гуртком, була незамінною як акомпаніатор. У молодших класах Інституту підготувала багатьох учнів-піаністів. Другу половину життя О. Ясеницька провела в еміґрації у США, де викладала фортепіано до 84 років.

У березні 1908 року для викладання скрипки було запрошено Євгена Перфецького (1882–1936), котрий запропонував оновити застарілі навчальні плани і доповнити їх творами сучасних композиторів, а також відкрити науку гри на віолончелі (учителем став Арнольд Вольфсталь) і початки гри на фортепіано як додатковий предмет для скрипалів. Курс гармонії і теорії перейняв в Інституті після А. Вахнянина Філарет Колесса і викладав ці предмети, поки його не замінив у цій роботі С. Людкевич (1910).

Важливим здобутком тих років була організація першого оркестру при Інституті. Оркестр з перших місяців існування чимало виступав публічно. Ще одне важливе нововведення – це створення і публікація нового реґуляміну установи – посібника, котрий роздавався кожному учневі Інституту. У 1910 - 11 навчальному році була здійснена і реформа навчання, яка спрямовувалася, на думку С. Людкевича, на те, що „при сучасних умовах і засобах науки повинні вони [учні] виходити з Інституту солідно підготовлені у своїм фаху та настільки загально освічені в конечних галузях знання, щоби опісля, коли спосібності й засоби вказували б їм артистичну кар’єру, могли безпосередньо потім довершити свою освіту в Европі або з пожитком присвятити себе якій-небудь скромнішій діяльності в нашім приватнім житті чи то в публічних інституціях у Галичині”.

Станіслав Пилипович Людкевич (1879–1979) був директором ВМІ протягом 1910–1915 рр. У 1897–1901 рр. С.Людкевич навчався на відділах української і класичної філології Львівського університету, де написав перші ґрунтовні наукові праці. Важливим для молодого студента було особисте знайомство з І.Франком: з 1898 р. разом з поетом С.Людкевич почав співпрацю у Етнографічній комісії Наукового товариства ім. Т.Шевченка. 1902 року, коли в Галичині велися дискусії щодо потреби заснування у Львові української консерваторії (Вищого Музичного Інституту), С.Людкевич відразу став ініціатором і сподвижником заснування цієї інституції.

Як композитор, С.Людкевич створює у 1905 році першу частину свого вершинного твору – кантати-симфонії „Кавказ” до слів Т. Шевченка. Над наступними частинами цього твору працював опісля, закінчивши його остаточно у 1911–1912 роках. Восени 1906 року С.Людкевич виїхав до Відня для завершення музичної освіти. Став тут слухачем Музично-історичного інституту Віденського університету і продовжив наукову працю під керівництвом його директора відомого музикознавця Ґвідо Адлера, відвідував заняття з композиції, теоретичних предметів та дириґування у композитора та дириґента Олександра Цемлінського. Композитор закінчив навчання у Відні дисертацією “Два причинки до розвитку звукозображальності”, за яку йому присвоєно вчений ступінь доктора філософії в галузі музики.
Прибувши з навчання у Відні із здобутим титулом доктора, С.Людкевич став викладачем теорії, гармонії та історії музики. Його остаточне затвердження як “сталого директора” Вищого Музичного Інституту відбулося на Загальних зборах 17 листопада 1910 року. С.Людкевич відразу акумулював у своїх руках наукові плани Інституту. Особливу увагу він зосередив на покращенні викладання теоретичних дисциплін, зокрема гармонії та сольфеджіо.

Важливим досягненням директорства С.Людкевича було прийняття нової редакції статуту Товариства ім. М.Лисенка із введенням до неї окремо розробленого параграфу „Філії Товариства”. Вперше питання заснування філій Товариства, котрі могли б вести музичні школи на провінції, постало на засіданні виділу 18 лютого 1911 року. Зібрані на зборах констатували, що по різних містах Галичини (зокрема у Станіславі, Стрию, Чернівцях, Перемишлі) вже існують музичні школи і уряд призначає на них річну субвенцію. Діяльність Товариства і розгортання Вищого Музичного Інституту давали можливість брати такі школи на провінції під свою опіку і патронат. Перша філія Вищого Музичного Інституту була відкрита у Стрию в 1913 році, їх відкриття в інших містах Галичини активізувалося після значної перерви в роки Першої світової війни тільки на початку 1920-х років.

Зазнав змін і обсяг шкільних предметів. З 1911/12 навчального року ухвалено відкрити курси гри на альті, фортепіанного ансамблю, основи ансамблевої гри. 1913 року – хорового співу, ритмічної гімнастики для дітей, гри на духових інструментах, зокрема на флейті і кларнеті. До створеного давніше оркестрового гуртка вирішили формувати повноцінний симфонічний оркестр.

Діяльність Людкевича на посаді директора ВМІ припинилась з початком Першої світової війни у зв’язку з викликом його до діючої австрійської армії.

Василь Олександрович Барвінський (1888–1963) був директором найдовше – 33 роки (від 1915 до 1939 Вищого Музичного Інституту ім. М. Лисенка, від 1939 до 1948 Львівської державної консерваторії). Після закінчення студій в Празі молодий Барвінський отримав там визнання як педагог і концертуючий піаніст, тішився популярністю як композитор і музичний критик. Посаду директора був змушений зайняти, подібно, як і Людкевич, з огляду на обставини. Узявшись до роботи, виконував її незвичайно сумлінно, працював від ранку до пізнього вечора.

Багато часу забирала йому також піаністична діяльність, як у ділянці виконавства, так і педагогіки. Викладав крім того теоретичні предмети, насамперед гармонію, дириґував, виступав з публічними лекціями. Ще однією сферою діяльності Барвінський займався постійно: науково-критичною музикознавчою працею з дослідження історії української музики і актуальних її питань та систематичним рецензуванням концертів. Все це підносило значення Інституту в культурному житті Львова, дуже підвищувало престиж української музики і культури загалом у польському оточенні.

З приходом радянської влади у 1939 р., В. Барвінський став керівником Львівської державної консерваторії, яка виникла при об’єднанні Консерваторії Польського Музичного Товариства, Консерваторії ім. К.Шимановського, Вищого Музичного Інституту ім. М.Лисенка та музикологічного Інституту (відділ музикології) Львівського університету і працювала у спеціально збудованому приміщенні для консерваторії ПМТ на сьогоднішній вулиці Чайковського, 7, (тепер тут знаходиться Львівська філармонія). У 1940 р. була створена при консерваторії спеціальна музична школа для дітей.

В одній установі зійшлися педагоги і студенти різних національностей: українці, поляки, євреї і представники народів Радянського Союзу на чолі з росіянами. Барвінський дуже тактовно і успішно керував цим значно збільшеним і різноманітним складом.

Він зумів зберегти Музичний інститут і в роки фашистської окупації (1941–1944) під скромною назвою школи. Ризикуючи свободою, захистив перед вивозом до Німеччини цінну бібліотеку та інструменти.
З поверненням радянської влади Барвінський залишався директором консерваторії. В кінці січня 1948 року, перебуваючи в Києві, був заарештований. Усе життя він самовіддано працював для свого народу, тому не хотів перед радянським режимом утікати на Захід, як це вчинило тоді багато представників української інтелігенції. Був не тільки директором консерваторії, але й депутатом обласної ради і намагався зробити усе можливе для полегшення долі переслідуваного населення. Барвінський відчував зміну ставлення до себе з боку влади, близькість непоправного, але до кінця чесно виконував численні і нелегкі обов’язки директора і професора консерваторії. Ризикуючи, сміливо допомагав “політично ненадійним”, приймаючи їх у ряди викладачів і студентів. Тим заслужив собі неминаючу пошану як людини високоетичної, безмірно справедливої і до кінця відданої високій меті виховання майбутнього покоління навіть у найважчих політичних обставинах.

Протягом 1920–1930-х років, завдяки зусиллям В.Барвінського як директора та С.Людкевича як інспектора, Вищий Музичний Інститут імені Миколи Лисенка перетворився у поважний навчальний заклад, який плекав національні музичні кадри. У той період остаточно сформувалася структура Інституту з орієнтацією на консерваторії західноєвропейського типу. Вона складалася з трьох рівнів: нижчої (4 класи), середньої (4 класи) та вищої (2 класи) шкіл, що означало навчання дітей від десяти років з певною музичною підготовкою, а також дорослих. Крім класів фортепіано, скрипки й сольного співу, які функціонували від самого початку існування Інституту, відкрилися класи гри на інших оркестрових інструментах: альті, віолончелі, контрабасі, флейті, кларнеті, фаготі та ін. Впродовж навчання на цих трьох рівнях викладалися дисципліни музично-теоретичного циклу (сольфеджіо, теорія музики, гармонія, контрапункт тощо).

Дирекція ВМІ та виділ Музичного товариства ім. М.Лисенка (а воно і далі продовжувало матеріально утримувати Інститут) належну увагу приділяли якості викладацьких кадрів. У 1920-і роки до викладацької праці були залучені висококваліфіковані митці. Наприклад, сольний спів викладали Анна Крушельницька (після студій у Флоренції), Олена Ясеницька та солісти Львівської Опери Михайло Маслюк-Мартіні, Роман Любинецький, Іван Прокопович-Орленко; клас скрипки – Євген Перфецький і Осип Москвичів; клас фортепіано – Марія Криницька і Тарас Шухевич; тут працювали також скрипаль і композитор Михайло Гайворонський (до 1923 р.) та музикознавець і композитор Борис Кудрик (з 1926 р.).

Особливо цілеспрямованим став цей процес у 1930-і роки, коли викладацький корпус поповнився колишніми випускниками ВМІ, які завершили музичну освіту за кордоном – у Відні, Берліні, Празі та інших культурних центрах Європи. Курс фортепіано, крім В. Барвінського і названих піаністів, вели Галя Левицька, Роман Савицький, Надія Біленька-Лаврівська. Курс скрипки – Катря Гладилович, Євген Козулькевич, Роман Криштальський, Іван Левицький. Клас віолончелі й струнного квартету належав Петру Пшеничці. Сольний спів викладали Одарка Бандрівська, Марія Улуханова, Марія Сокіл-Рудницька. Теоретичні предмети викладали В. Барвінський, С.Людкевич, Б. Кудрик, Н.Нижанківський (котрий додатково провадив фортепіано), Микола Колесса (додатково для нього вперше ввели в 1931 р. клас дириґування). Епізодично до ведення окремих курсів запрошувалися викладачі польських консерваторій Львова, наприклад відомий співак Адам Дідур чи фахівці з духових інструментів.

У цей період нового розмаху набрав процес заснування й функціонування філій ВМІ в інших містах Галичини, який проходив з ініціативи і під керівництвом д-ра С.Людкевича.

Керівництво ВМІ у Львові в особі В. Барвінського і С. Людкевича за підтримки виділів Музичного Товариства імені М. Лисенка не обмежувалися кількісним розширенням мережі закладів музичної освіти, а дбали про їх якість, належний професійний рівень. Свідченням цього стала централізація системи музичної освіти, розпочата у червні 1927 р. на з’їзді керівників усіх структурних підрозділів Інституту в Галичині і завершена 1929 р. Це означало переведення усіх філій на єдиний навчальний план, контрольований інспектором д-ром С. Людкевичем і затверджений Міністерством освіти і віросповідань у Варшаві. Завдяки цьому ВМІ здобув визнання української і польської музичної громадськості, мав високу професійну репутацію не лише у Галичині, але й у всій Польщі.

ВМІ став справжнім центром української культури у Львові та містах, у яких були філії, а його професійні досягнення отримали високу оцінку як українською, так і польською музичними громадами.

У першій третині XX століття у Львові cформувалася потужна музикологічна школа, котра, спираючись на здобутки європейського історичного музикознавства, готувала високопрофесійних науковців. Результатом її активної тридцятирічної діяльності було виховання сузір’я музикологів європейського рівня. Засновником, організатором та керівником цієї школи був відомий дослідник давньої польської музики, музичний етнограф та педагог Адольф Хибінський.

Адольф Хибінський був одним з перших, хто стояв біля джерел формування музикології як наукової дисципліни в Польщі. Першочерговим завданням у цій справі було виховання музикологічних кадрів, нової генерації музикологів. На Заході ці питання успішно розв’язувалися в університетській освіті.
1912 року Адольф Хибінський приїжджає до Львова з метою організаці нової кафедри музикології у Львівському університеті. У Львові він габілітувався як приватний доцент історії та теорії музики філософського факультету на підставі праці “Мензуральна теорія в польській музичній літературі першої половини 16 ст.”. У 1912 році Міністерство віровизнань та освіти затвердило Хибінського викладачем історії та теорії музики. Приміщення закладу (в сучасному розумінні – кафедри) знаходилося на вулиці Міцкевича, 5.

Студент, який бажав здобути музикологічну освіту в університеті, мусів мати певний мінімум знань, без якого неможливо відразу розпочати наукову роботу, а саме: знання гармонії (теоретичне і практичне), теорії музики, латинської мови та принаймні однієї європейської мови (німецької або французької).
У перші роки свого існування кафедра переживала фінансові труднощі, але незважаючи на це, А.Хибінський збирає музикологічну літературу, формуючи бібліотеку закладу. А. Хибінський присвячує себе педагогічній роботі з надзвичайною відданістю та сумлінністю. Навчальний процес А.Хибінський організував так, щоб його учні досконало опанували основи музичної науки, а крім того паралельно розвивав індивідуальні здібності і зацікавлення своїх вихованців, майже відразу спрямовуючи їх на дорогу спеціалізації в окремих ділянках музикології. Праця кожного студента скеровувалася таким чином, щоб він міг пізнати повний процес історичних досліджень.

1919 року А.Хибінський вніс пропозицію створити при музикологічному закладі посаду асистента і рекомендував на цю посаду Броніславу Вуйцік, котра 1917 році отримала ступінь доктора філософії на підставі дисертації “Йоган Фішер (1650–1721) як творець камерних і оркестрових сюїт”. Пізніше асистентами в різний час працювали Марія Щепанська, Гієронім Файхт, Йозеф Дуніч. Вони під керівництвом професора вели практичні заняття з аналізу музичних форм, контрапункту, музичної палеографії.

Серед студентів А. Хибінського були такі відомі авторитети польського музикознавства, як Стефанія Лобачевська, Зоф’я Лісса, Мар’я Щепанська, Юзеф Хомінський, Гієронім Файхт та інші. Саме учні професора А.Хибінського відновили або започаткували музикознавчі кафедри у Кракові, Варшаві та Вроцлаві і відіграли провідну роль у повоєнній музикознавчій науці.

Поруч з польськими студентами у закладі музикології навчалися і українці – Мирослав Антонович, Марія Білинська, Ярослава Колодій, Осип Залеський, Ярослав Маринович, Борис Кудрик, Яків Козарук, Стефанія Туркевич-Лукіянович, Володимир Божик та Нестор Нижанківський, який у 1913 році брав приватні лекції професора з гармонії та контрапункту. Усі разом, об’єднані спільністю наукової традиції, вихованці Хибінського створили той науковий осередок, який увійшов у історію польського та українського музикознавства як “львівська школа”.

З приходом більшовиків у 1939 р. музикознавчі студії в Університеті було ліквідовано, а кафедра музикології завдяки потужному науковому потенціалу та високому рівню фахової підготовки стала одним з тих наукових закладів, на базі яких було створено Львівську державну консерваторію.
Друга світова війна перервала діяльність Львівської консерваторії аж до липня 1944 року, а у березні професор А.Хибінський назавжди виїхав зі Львова.

Cвоєю самовідданою працею на викладацькій ниві у Львівському університеті видатний польський учений, “інтернаціональна величина” Адольф Хибінський виховав цілу плеяду науковців-дослідників світового рівня. Частина з них розвивала і репрезентувала польську музикологію найвищого наукового ґатунку, решта плідно працювала на ниві музичної україністики.

Львівська державна консерваторія ім. М.В.Лисенка – Вищий музичний інститут ім.М.Лисенка – Львівська державна музична академія ім. М.В.Лисенка Лисенка – Львівська національна музична академія ім. М.В.Лисенка

17 вересня 1939 більшовицькі війська увійшли до Львова. Почався новий етап розвитку краю, що мав суттєві наслідки і для музичної освіти. 19 грудня 1939 року “з метою забезпечення розвитку українського радянського музичного і театрального мистецтва, піднесення культурного рівня і творчого зростання трудящих” була прийнята Постанова за № 1545 Ради Народних Комісарів УРСР про організацію у Львові закладів культури і мистецтва. Згідно з нею у Львові на радянських засадах було проведено реорганізацію мережі музичної освіти, за якою на базі трьох навчальних закладів, а саме Вищого Музичного Інституту імені М. Лисенка, консерваторій Польського Музичного Товариства та імені К. Шимановського, а також Інституту музикології Львівського університету було утворено “Державну українську консерваторію з польським відділом, надавши їй приміщення польського музичного товариства…”. Реорганізовані освітні заклади передали новоствореному ВНЗ свою матеріальну базу, обладнання. Від них перейшли на роботу кращі педагоги та найбільш підготовлені студенти. Заняття в державній консерваторії почалося 15 січня 1940 року. На композиторському, музикознавчому, дириґентському, фортепіаннному, вокальному та оркестровому факультетах розпочало навчання близько 120 студентів та 69 педагогів і концертмейстерів, що працювали на 9-ти кафедрах. Скасування національних обмежень для українського населення, використання нових принципів комплектування ВНЗ дозволили суттєво збільшити відсоток української молоді серед студентів та викладачів.

Очолив новий навчальний заклад Василь Барвінський, його заступниками призначено Ю. Кофлера, О. Брескіна. Завідувачем польським відділом призначено М.Шелюжка, деканом дириґентського факультету став А.Солтис, який очолив кафедру диригування. О.Бандрівська стала деканом вокального факультету, Р.Савицький – фортепіанного, З.Лісса – музикознавчого і композиторського, оркестровий очолив П.Пшеничка, завідувачем кафедри теорії музики став С.Людкевич, історії музики – А.Хибінський, композиції – Ю.Кофлер, спеціального фортепіано – Л.Мюнцер, оркестрову кафедру очолив М.Бауер, сольного співу – Р.Любінецький, загального фортепіано Г.Левицька, марксизму-ленінізму – М.Коломойцев. Разом з технічним персоналом і студентами колектив консерваторії налічував 194 чоловік. Було створено також три спеціальні учбово-допоміжні методичні кабінети (історії музики, народної музичної творчості, основ марксизму-ленінізму). Відповідно до загальносоюзної структури у ВНЗ утвердилася курсова система навчання, екзаменаційні сесії, обов’язкове відвідування лекцій, було створено кафедру марксизму-ленінізму, якій відводилася пріоритетна роль.

Навчання у вищому навчальному закладі велося українською мовою, однак значна частина студентів, що перейшли сюди на навчання з консерваторії Польського Музичного Товариства та ім. К. Шимановського не володіла нею. Для них був створений польський відділ, де навчання велося польською мовою і надавалася допомога в оволодінні українською та російською. Зібрані під одним дахом найвизначніші українські, польські і єврейські музичні сили відразу яскраво заявили про себе. Творча праця інтернаціонального складу викладачів та студентів відбувалася без труднощів та конфліктів.

Згідно зі згаданою Постановою від 19 грудня 1939 р. до консерваторії було приєднано “державну українську дитячу музичну школу, надавши їй приміщення консерваторії імені К.Шимановського”. Хоча за задумом радянської влади музичні школи для особливо обдарованих дітей при консерваторіях мали бути десятирічними, однак у Львові це відбулося не відразу. У перший рік свого існування школа була семирічною. Восьмий клас відкрився з початком 1940/1941 навчального року, а десятирічкою школа стала у перші післявоєнні роки (1-й випуск відбувся 1947 р.).

Основний корпус Консерваторії ім. К.Шимановського містився по вул. Коперника, № 5 (тепер № 9, приміщення ДМШ № 2). Матеріальною базою Консерваторії і ДМШ при ній стало приміщення з обладнанням, що залишилось після консерваторії Польського Музичного Товариства, для музичного училища – Вищого Музичного Інституту імені М.Лисенка, для ДМШ №1 – Консерваторії імені К. Шимановського. Згодом новому закладу передали також архівно-бібліотечні фонди і музичні інструменти Інституту музикології Львівського університету, що став основою для створення музикознавчого факультету консерваторії.

На жаль, більшість культурно-мистецьких установ, утворених протягом 1939–1941 рр., під час німецької окупації перестали існувати. Консерваторія теж не працювала як вищий навчальний музичний заклад, проте завдяки наполегливим старанням Барвінського та Людкевича німці все ж дозволили відкрити у Львові державну музичну школу з українською мовою навчання у приміщенні колишнього ВМІ ім. М.Лисенка. Таким чином вдалось хоч якось забезпечити педагогів-музикантів засобами до існування.
У 1941–1944 рр. від рук фашистів загинули талановиті музиканти. Особливо жорстоко розправилися з представниками єврейської національності: загинули відомий у Європі композитор, професор завідувач кафедри композиції Ю.Кофлер, завідувач кафедри спеціального фортепіано, дипломант І Міжнародного конкурсу ім. Ф.Шопена, професор Л.Мюнцер, завідувач кафедри оркестрових інструментів М.Бауер, професор тієї ж кафедри З.Ганд, професор кафедри спеціального фортепіано Е.Штейнбергер, доценти А.Гермелін, Г.Ґюнсберг, Я.Мармор, Ю.Рубінґер (клас органу) та ін. У Янівському концтаборі у Львові загинуло багато музикантів, студентів консерваторії.

Післявоєнний період (від 1944 р.) відзначається в історії консерваторії складними і суперечливими процесами. Остаточне утвердження Радянської влади в Галичині спричинилось до переселення багатьох музикантів – випускників Київської, Московської, Петербурзької консерваторій або ж інших ВНЗ до Львова. Здебільшого контакти Сходу і Заходу у розвитку Львівської консерваторії були доволі плідними, проте перші повоєнні роки принесли і багато втрат.

27 липня радянські війська увійшли в місто, а у серпні почалося відновлення діяльності мистецьких установ. На підставі Постанови № 1638 Ради Народних Комісарів УРСР від 30 листопада 1944 р. Львівській державній консерваторії було надано ім’я М.В.Лисенка. На кінець грудня 1944 консерваторія вже повністю відновила свою діяльність.

Кількість студентів на початку навчального року сягала 62 чоловік, у кінці зросла до 102. Навчання проводили 63 викладачі. Серед них ті, що працювали тут до війни. Директором консерваторії знову був призначений Василь Барвінський.

У перші повоєнні роки консерваторія відчувала потребу висококваліфікованих педагогічних кадрів. Поряд з львівськими музикантами до роботи було залучено музикантів різних спеціальностей, викладачів профілюючих предметів і суспільних наук з інших міст СРСР. Процес комплектації педагогічних кадрів в останні воєнні та перші повоєнні роки відбувався переважно за рахунок випускників довоєнних років радянських навчальних закладів, зокрема Київської, Харківської, Московської, Ленінградської консерваторій. Проблема високопрофесійних кадрів існувала, зокрема, й через насильницьку депортацію до Сибіру, Казахстану, на північ СРСР значної кількості інтелігенції Львова. У післявоєнні роки постраждали Василь Барвінський, Володимир Флис, Борис Кудрик та багато інших, що були вивезені до Сибіру. На навчальному процесі негативно позначився також виїзд до Польщі у другій половині 40-х рр. чималого числа видатних представників польської творчої інтелігенції (А. Хибінського, З. Лісси, С.Барбага та ін.).

Ще однією, до того ж непростою, проблемою, котру необхідно було вирішувати у ті роки, стало відновлення пошкодженої або знищеної німцями матеріальної бази. Так, у роки окупації будинок навчального закладу був перетворений у казарму, у його бібліотеці влаштовано кухню.
Незважаючи на складні умови, перспективи, що відкривалися для митців у ті роки, видавались спочатку настільки привабливими, що більшість з них з ентузіазмом включилася у творчу працю. Проте поступово виявились і негативні тенденції розвитку радянської культури. Деякі композитори відчули недоброзичливе ставлення з боку радянських музичних критиків до свого творчого методу і творів. Частина проблем випливала з тенденційної оцінки їх музичної творчості.

Тоді ж з’явилася тенденція применшувати, зневажати, а то й зовсім замовчувати справжні здобутки музичної культури попередніх років. Як наслідок – свідоме повне або ж значне знищення архівних документів і матеріалів музичних закладів-попередників Львівської консерваторії: Вищого Музичного Інституту ім. М.Лисенка (майже повністю), Консерваторії ім. К.Шимановського (повністю) і консерваторії Польського (колишнього Галицького) Музичного Товариства (знищено більшість документів).

Кінець 40-х–початок 50-х років були особливо важкими в житті ВНЗ. В 1948 році був заарештований і висланий в Сибір багатолітній ректор, видатний композитор і піаніст Василь Барвінський. Щодо нього радянська влада вчинила особливо важкий злочин: на подвір’ї консерваторії були спалені рукописи його нот. Саме ім’я славетного музиканта, що кілька десятиліть був гордістю музичного життя Львова, заборонили згадувати, а його музику, що становила стрижень педагогічного репертуару юних вихованців школи-десятирічки та консерваторії, викреслили з навчальних програм. Через цю непоправну втрату багато чудових традицій у педагогічному процесі консерваторії, які плекав Барвінський, перервались.
На посаду директора в 1948 р. був призначений лояльний до радянської влади Сергій Олексійович Павлюченко (1902–2001) – музикознавець, педагог, композитор, випускник Ленінградської консерваторії. Директорував лише 5 років (1948–1953). Був директором старого типу – освіченим, авторитетним, коректним і справедливим, наскільки було можливим у тодішніх умовах. Оточуючі вважали його сухуватим і надто прив’язаним до букви закону, але насправді він свідомо підтримував талановитих людей, незважаючи на їх погляди.

Період відносного пом’якшення політичної ситуації в другій половині 50-х – на початку 60-х р. (а відтак – більшої свободи для розвитку культури, котра наступила після смерті Сталіна) символічно співпав у історії консерваторії з керівництвом Миколи Філаретовича Колесси (1903–2006), представника славного роду галицької інтелігенції.

Як музикант, Колесса сформувався під впливом львівського середовища першої третини ХХ ст., позначеної надзвичайною інтенсивністю художніх пошуків та утвердженням професіоналізму в усіх сферах мистецького життя, та в колі інтересів свого батька, Філарета Колесси, класика світової фольклористики. Початкову музичну освіту отримав у Вищому Музичному Інституті ім. М. Лисенка у Львові та школі де Джеллі у Відні. У 1924–1928 рр. навчався у Карловому університеті та одночасно у Празькій консерваторії у О. Шіна (композиція) та П. Дєдечка і О. Острчіла (диригування), у 1931 р. закінчив Школу вищої майстерності при Празькій консерваторії по класу композиції В. Новака.

На посаді директора (ректора) Микола Колесса пробув 12 років – з 1953 до 1965-го, і хоча не мав нахилу до адміністративної роботи, яка в першу чергу вимагалась тоді від директора консерваторії, неухильно дбав про піднесення професійного рівня. Саме за час його перебування на цій посаді, а нерідко і за його доброзичливої підтримки консерваторію закінчили видатні музиканти, котрі потім склали славу і гордість української культури, а саме Мирослав Скорик, Володимир Флис, Генадій Ляшенко, Богдана Фільц (композиція), Степан Турчак, Іван Гамкало, Іван Юзюк (випускники класу диригування ректора).

Значними досягненнями М.Колесси як ректора були відкриття заочного відділу (1957), музично-педагогічного факультету (1958–1969), намагання відкрити спеціальність “оперно-симфонічне диригування” при кафедрі диригування, що увінчались успіхом 1966 р. Водночас у 1962 р. консерваторія перейшла до теперішнього приміщення на вул. С.Бойка (сьогодні О.Нижанківського, 5).

М.Колессу зняли з посади ректора 1965-го через виступ студентського хору консерваторії “Гомін” на Шевченківському святі у карпатському селі Шешори, який партійні органи потрактували як вияв націоналізму.

У 1965 році очолювати навчальний заклад призначили Зенона Олексійовича Дашака (1928–1994). З 1946 по 1951 р. він навчався у Львівській державній консерваторії ім. М. Лисенка у класі професора Павла Макаренка, потім у аспірантурі Київської державної консерваторії імені П. Чайковського (1951–1954), де захистив дисертацію „Камерно-інструментальні твори та виконавська діяльність М.В. Лисенка”.

Незважаючи на складні обставини розвитку мистецтва у несприятливий для цього час панування комуністичної ідеології та переслідування національної культури, що особливо загострились у 70-х–першій половині 80-х рр., Львівська консерваторія все ж зуміла відстояти славні традиції, що закладались упродовж попереднього сторіччя. Так, активна пропаганда української класичної та сучасної музики надалі залишалась одним з пріоритетів педагогічної і творчої праці. Педагоги ніколи не відмовлялись від української мови як єдиної для викладання усіх предметів, хоча з боку комуністичних ідеологів постійно “рекомендувалось” перейти у викладанні на загальнодержавну мову.

Особисті творчі і ділові контакти З.Дашака з видатними музикантами сучасності неабияк сприяли високому реноме Львівської консерваторії у колишньому Союзі і за кордоном. За час його роботи на посаді ректора тут проводилися численні вагомі заходи – виконавські конкурси (Всесоюзні – зі спеціальностей скрипка, альт, контрабас, арфа, Всеукраїнські конкурси піаністів ім. М. Лисенка та конкурси дириґентів), наукові конференції, наради, семінари, творчі звіти у столиці України, Москві тощо.

З ініціативи З.О. Дашака в 1990 р. було відкрито акторське відділення при кафедрі оперної підготовки, яке працювало до 1998 р.

У Львові плідною була і педагогічна діяльність професора Зенона Дашака. З 1981 до 1993 року він очолював кафедру струнно-смичкових інструментів. Професор виховав понад тридцять альтистів, серед них лауреатів – Г. Фрейдіна, Ю. Женчура, С. Калиновського, Д. Комонька.

У 1991 р. Зенон Дашак за власним бажанням написавши заяву про складення обов’язків, пішов з посади ректора, до кінця життя залишаючись завідувачем кафедрою струнно-смичкових інструментів.

Його наступницею стала Марія Тарасівна Крушельницька (нар. 1934 р.), представниця давнього роду галицької інтелігенції, дочка відомого діяча української культури, письменника Тараса Крушельницького. Випускниця класу професора Генріха Нейгауза у Московській консерваторії ім. П.Чайковського, 1960 у нього ж закінчила аспірантуру. З 1960 – викладач Львівської державної консерваторії ім. М.Лисенка. У 1989-му їй присвоїли почесне звання Заслуженої артистки України, у 1991 затвердили у вченому званні професора, а в 2006 р. присвоїли почесне звання «Народний артист України».

1991 р. М. Крушельницька виступила з ініціативою перейменування навчального закладу на Львівський Вищий Музичний Інститут ім. М.Лисенка. Працюючи ректором, М.Крушельницька докладала чимало зусиль для того, щоб очолюваний нею Інститут і надалі працював як важливий центр виховання національних музичних кадрів, щоб зростав і поглиблювався професіоналізм навчально-виховного процесу, щоб кафедри поповнювалися молодими талановитими викладачами. Зараз М.Крушельницька – професор кафедри спеціального фортепіано.

За роки педагогічної праці М.Крушельницької з її класу вийшли у світ десятки піаністів. Її педагогічний хист характеризують імена таких випускників, як Йожеф Єрмінь і Яромир Боженко, які успішно концертують на сценах Європи.

З 1999 р. ректором Вищого Музичного Інституту (від 2000 р. – Музичної академії, а з 2007 року Львівська національна музична академія ім. М.В.Лисенка) став Народний артист України, кандидат мистецтвознавства, професор Ігор Михайлович Пилатюк (нар. 1954 р.)

Музичну освіту отримав у Тернопільському музичному училищі, відтак у 1978 р. закінчив Львівську державну консерваторію у класі професора Богдана Каськіва. Працював викладачем у Івано-Франківському музичному училищі, заснувавши там камерний оркестр. Цей колектив за короткий час отримав всеукраїнське визнання, гастролював у багатьох містах колишнього СРСР та за кордоном. З 1993 р. скрипаль переїхав до Києва, де працював на посаді доцента кафедри скрипки Національної музичної академії ім. П. І. Чайковського, завідувачем відділу скрипки Київської середньої спеціальної музичної школи-інтернату ім. М.Лисенка.

За період перебування на посаді ректора І.М. Пилатюк доклав багато зусиль для реорганізації Вищого державного музичного інституту ім. М.Лисенка у Львівську державну музичну академію ім. М.В. Лисенка. За цей період в Академії створені нові творчі колективи, зокрема, ансамбль віолончелістів, ансамбль скрипалів, розпочата – вперше в Україні – підготовка реґентів. Істотно зміцнилась матеріальна база – завдяки його зусиллям зроблена капітальна реконструкція приміщення Академії, відреставрований Великий зал з історичними розписами Петра Холодного, придбано інструменти, відбувається реконструкція студентського гуртожитку.

За останні роки значно зріс науковий ценз професорсько-викладацького складу академії, була створена спеціалізована Рада по захисту кандидатських дисертацій. Видано численні посібники, монографії та збірки наукових статей, проведено наукові міжнародні конференції.

Як ректор, І.М. Пилатюк активно сприяє налагодженню і зміцненню міжнародних творчих контактів академії з консерваторіями і музичними академіями Польщі, Росії, Австрії, Німеччини, США, Канади та інших країн. На базі академії проводяться міжнародні наукові конференції та виконавські конкурси.

Завдяки такій активній і плідній праці колективу на чолі з ректором І. Пилатюком найстаріший в Україні вищий музичний навчальний заклад в 2007 р. отримав статус національного.


      © 2008-2024 Music-review Ukraine





File Attachment Icon
213.jpg