Музиканти, пред’явіть ваші ноти. Молоді українські композитори: як вони поживають і що пишуть? | Music-Review Ukraine
Головна
Інтерв'ю
Музиканти, пред’явіть ваші ноти. Молоді українські композитори: як вони поживають і що пишуть?
Безбородько Олег
Алмаші Золтан Гаврилович
Шмурак Олексій
Музиканти, пред’явіть ваші ноти. Молоді українські композитори: як вони поживають і що пишуть?
Олексій Шмурак, Любава Сидоренко, Олег Безбородько, Золтан Алмаші
10 жовтня 2009, субота

Всупереч засиллю маскульту (на телеекрані і навіть у політмузичних агіттурах), повірте на слово, і сьогодні в Україні є молоді зухвалі композитори, які, умовно кажучи, пишуть про вічне і для вічності. Головна їхня амбіція — пізнати світ через звук. Сучасний молодий український композитор нечасто може собі дозволити «просто писати музику». Він грає сольні концерти, створює ансамблі сучасної музики, навчається, викладає, бере участь в організації фестивалів, проводить прес-конференції, домовляється з концертними залами, поліграфічними фірмами...

І при цьому чітко розуміє, що живе посеред випаленого поля. У країні з паралізованою системою звукозапису, де немає нотних видавництв, практично позбавлений можливості їздити по світу (музикант — це фігура ризику для посольських візових відділів)... У країні, де не практикується чітке й послідовне осмислення того, що він робить (профжурнал «Музика» у лещатах Мінкульту — і той під сумнівом).

Покоління «за 50», яке застало радянські часи, сконцентрувало свій праведний гнів на держструктурах; «за 40» — іронічні песимісти, мовчки пишуть прекрасну музику; «до і після 30», про кого сьогодні йдеться, — помірковані оптимісти, котрі покладаються на власні яскравий талант, фанатичну працьовитість і хоробрість на межі відчаю. Державу приймають, хоча й не розуміють, з професії іти не планують, багато працюють і так само багато думають… Про що ж вони думають? Олексій ШМУРАК, Любава СИДОРЕНКО, Олег БЕЗБОРОДЬКО, Золтан АЛМАШІ поділилися із «ДТ» своїми думками про вічне і швидкоплинне.
Allegro con fuoco

Олексій ШМУРАК (композитор, піаніст, співзасновник і координатор ансамблю Nostri Temporis, студент композиторського факультету НМАУ, 22 роки, Київ)

— Олексію, що тебе найбільше «не влаштовує» в сучасній культурній політиці України?

— Відсутність серйозної фінансової та іншої підтримки з боку профільних державних і бізнес-структур. Наприклад, хотілося б попрацювати з музично-театральним жанром. Але я не маю прямої можливості поставити свою оперу. Мало того, без серйозних пошуків дуже серйозних грошей немає можливості поставити навіть камерну оперу!

Немає (і не передбачається) виходу на симфонічні оркестри. Коли я закінчуватиму консерваторію, оркестр виконає мою дипломну роботу. І все. Виконання оркестром у нас у країні передбачає наявність у композитора певних звань, формальних і неформальних. А для цього потрібно здолати довгий шлях, який пройшли Полєвая, Луньов, Щербаков, Гаврилець...

Припустімо, напишу завтра симфонію, піду з нею в Національний симфонічний або Філармонічний оркестр, скажу Сіренкові або Дядюрі: «Ось моя симфонія. Можете грати». А вони скажуть: «Можемо. Але не хочемо». Тому й не хочу писати симфонії.

В академічній сфері не попит створює пропозицію, а пропозиція — попит. Умовно кажучи, є очікування з боку керівництва філармонії, і вони виправдані, розумні й раціональні. «Легка», у відомому сенсі «дешева» класика (наприклад П’яццолла) продається краще, ніж актуальна сучасна музика.

Не сумніваюся, що Кофман із задоволенням частіше диригував би програми, подібні до недавнього «Українського авангарду». Але він змушений грати Гайдна і Шуберта, тому що на цю музику ходять «бабусі».

— І що ж із цим робити?

— Коли в Санкт-Петербурзі я переміг на композиторському конкурсі «Крок ліворуч», мені подарували книжку про голландську музику. Так-от, революція в голландській музиці 1960-х відбулася таким чином: композитори натиснули на державу, держава натиснула на концертні зали, зали натиснули на оркестри. Тільки так, прямого шляху немає. Не можна просто прийти до менеджерів, ласих до легкої наживи, і сказати: «Ось моя музика, зіграйте її!».

— Як же вийшло, що ансамбль Nostri Temporis, який пропагує ультрасучасну музику, виявився здатним на більш ніж успішне функціонування?

— Ансамбль Nostri Temporis працює у форматі особистої зацікавленості його учасників (троє з членів ансамблю — я, Максим Коломієць, Сергій Вилка — композитори) і завдяки відносній легкості камерного жанру. Не дешевизни! Зіграти симфонію все ж таки складніше, ніж ансамблеву програму. У камерному жанрі легше взаємодіяти, там кожен музикант — жива людина, особистість. Оркестранти ж у своїй більшості — люди-маски, зомбі, які працюють за копійки й ненавидять усіх композиторів разом узятих.

— Чи є надія, що ансамбль Nostri Temporis через якийсь час вийде у фінансовому плані в плюс?

— Останнім часом ми практично не граємо безплатно. Звичайно, поки що це символічні гроші, кожен заробляє від 200 до 1000 гривень за концерт. Якби такі концерти відбувалися щотижня, то теоретично можна було б жити. Але зараз це неможливо: немає такої кількості музичних акцій, та й особистий графік учасників ансамблю не дозволяє грати стільки концертів. У кожного, крім ансамблю, є основна робота.

— Пересічний слухач досить болісно реагує на звуки нової музики...

— Палітра функцій сучасної академічної музики радикально відрізняється від палітри XVIII—XIX століть, а саме ставленням до своєї цільової аудиторії. Підкреслюю: цільової аудиторії, це дуже важливо. Музика Шуберта в сприйнятті «друзів» Шуберта і «нових росіян» — це різні речі.

— Тоді в чому різниця між друзями Шуберта і твоїми?

— Такі аналогії хибні, вони занадто все спрощують. Адже за кілька століть усе змінилося: зміст музики, технологія, коло образів, жанрова і функціональна палітри. Ми не можемо писати так, як писали раніше, а слухачі — сприймати. Цей процес апріорі не може бути таким, як раніше.

— Тоді чого ти чекаєш від свого слухача?

Сприйняття, очищеного від жанрових, стильових та інших моделей. Звичайно, шаблони існуватимуть завжди, вони є навіть у Лахенманна. Можна працювати в полістилістиці або постмодернізмі, як працюють Сильвестров, Канчелі. Але моє покоління вже не може пропонувати жанр або стиль, бо все це вже було. На зміну приходить безпосереднє сприйняття на фізіологічному рівні: фонізм, ритм, ладогармонійна організація. Працюють позамузичні моделі, візуальні, акустичні речі. Рунчак розставляє музикантів по всьому залу — і це працює.

Це теж «чиста музика», але інша, ніж у часи Моцарта і Гайдна.

— Які твої прогнози на майбутнє?

— Становище в країні геть гниле, це очевидно. Цього не заперечуватиме ні дев’яносторічний композитор, ні десятирічний учень школи ім. Лисенка. У Олександра Бойченка є гарна стаття — «Абсолютна відносність українського буття», де він доходить думки, що корупція є природною формою існування українського суспільства, і, знищивши корупцію, ми знищимо Україну.

Я категорично проти корупції, але при цьому я не проти України.

Scherzo stravagante
Олег БЕЗБОРОДЬКО (композитор, піаніст, доцент кафедри спеціального фортепіано НМАУ ім. Чайковського, 35 років, Київ)

— Олеже, ви три роки жили і навчалися у Швейцарії... Чим цей час виявився для вас особливо важливим?

— Це була стипендія швейцарського уряду, я подав документи і виграв. Але бажання залишитися там не було ніколи. У Швейцарії навчався як піаніст, про серйозні заняття композицією тоді навіть не думав.

Невшатель — маленьке, спокійне містечко. Фактично, мені там нічого було робити, окрім як грати на роялі, це було дуже добре.

За півроку до поїздки у мене почалася серйозна хвороба рук. Тоді в Київській консерваторії не було не тільки роялів, а й вікон! Погане опалення, протяги... Питання стояло дуже серйозно, аж до зміни професії. Можливо, й не видряпався б, якби не отримав стипендію... Грати по п’ять годин поспіль, як раніше, я вже не міг собі дозволити, зате навчився підходити до занять більш свідомо, став краще розуміти, що й навіщо роблю.

— Швейцарська музична освіта чимось принципово відрізняється від нашої?

— Це трохи інша школа, інші підходи, трохи інший момент дотику до рояля.

Сучасної музики в педрепертуарі так само мало, як і в нас. Зате мені дуже імпонувало, що у Швейцарії музиканти всіх спеціальностей протягом чотирьох років посилено вивчають контрапункт. Це одна з небагатьох музичних дисциплін, яка прищеплює логічне мислення на музичному матеріалі, українським музикантам цього дуже бракує.

У нас не тільки емоційніше сприйняття музики, а й емоційніше навчання. В результаті у виконавців кульгає розуміння структури твору. Можливо, це одна з причин недовірливого ставлення українських виконавців до неромантичної музики.

— Ваш піаністичний репертуар дуже відрізняється від репертуару середньостатистичного піаніста хоча б тим, що в ньому багато нової музики.

— Багато сучасної музики я почав грати тоді, коли сам став писати. Для мене як композитора в цьому теж є свій досить великий інтерес. Одна річ — просто прийти на концерт і послухати, а інша — сидіти, дивитися в ноти, розбирати, думати, спілкуватися з автором, занурюватися, глибоко розуміти всі недоліки й принади...

— Як піаніст ви багато гастролюєте?

— Зараз їжджу в основному Україною, також кілька разів запрошували до Польщі. Восени на львівських «Контрастах» граю три дні поспіль три різні програми: сольну й ансамблеву музику Бібіка і Щетинського, Перший концерт для фортепіано з оркестром Бібіка (зі Львівським симфонічним оркестром), а також концерт у складі ансамблю «Київ-симфоньєтта», який, на щастя, продовжує існувати. Другий фортепіанний концерт Бібіка планую виконати з оркестром Миколи Дядюри, а Третій, сподіваюся, — з Романом Кофманом. Ще кілька творів Бібіка планували зіграти з Богодаром Которовичем...

— Ким ви зараз себе більше відчуваєте — піаністом чи композитором?

— Композитором. Перелом стався саме тут, у Києві, між другим і третім навчальними роками у Швейцарії. Там у мене з’явилася можливість подивитися на своє життя збоку, це було дуже корисно.

Не знаю, наскільки я зможу «відійти» від виконавства, зовсім поривати з роялем, звісно, наміру не маю.

— Соціум узагалі реагує на вашу творчість?

— Звісно, відчуваю реакцію. Адже соціум — це сукупність індивідуальностей. Переважно це музиканти, але й звичайні люди підходять після концертів, дякують. Перед прем’єрою моєї Фантазії на теми «Запорожця за Дунаєм» на ялтинському фестивалі «Зірки планети» мені запропонували підвестися, відрекомендували, спрямували на мене промінь прожектора. Наступного дня, коли просто гуляв Ялтою, чимало людей впізнавали, а один хлопчик у книгарні підійшов і сказав: «Ви — композитор!» Було дуже приємно.

— Парафрази й фантазії на популярні теми — один із ваших улюблених жанрів. Це ваш спосіб спілкування з класиками?

— Напевно, це можливість експерименту, який у результаті принесе успіх. Діма Ткаченко мене дуже довго умовляв написати скрипкову фантазію на теми «Запорожця», він же ініціатор парафразу на тему «Ой ти, дівчино» — напевно, найбільш виконуваного мого твору, написаного до ювілею Івана Франка. У мене є скрипковий концерт у вигляді варіації на тему Скрябіна, але це трошки інше.

Є парафраз на теми «Кармен» Бізе, написаний на прохання скрипачки Марини Кучми для різних, скажемо так, легких закладів. І коли Марина вирішила зіграти його на держіспиті в консерваторії, де в комісії сидів мій педагог із композиції Геннадій Ляшенко, я дуже злякався.

А потім Геннадій Іванович сказав: «Усі знають «Кармен-сюїту» Щедріна, але ти знайшов щось нове!» Я, звісно, здивувався, але водночас зрозумів, що моя «Кармен» не така вже й легка.

Використання відомих тем, з одного боку, обмежує, а з іншого — дозволяє не бути занадто серйозним, жартувати, писати веселу музику. Балансувати на межі смаку, щоб це було і доступно, і при цьому не вульгарно, — цікаво.

— А що страшніше в мистецтві — нудьга чи вульгарність?

— Звісно, нудьга.

— Вам не здається, що київські композитори в масі занадто серйозні?

— У деяких дуже багато гумору, наприклад у Зажитька. В його колег хотілося б більше. Але гумор — небезпечна річ. У певний момент ти розумієш, що його теж може бути забагато.

— А як ви ставитеся до модного зараз мінімалізму?

— Добре. Він мені справді імпонує. Легко творити: написав — і копіюєш, копіюєш... (сміється.) Ось недавно написав у цьому дусі досить специфічний парафраз на тему Шамо «Києве мій».

— Можете сказати, що знайшли свою нішу?

— Не люблю слова «ніша», воно асоціюється в мене з чимось на кшталт колумбарію. Як і слово «формат».

Сучасна академічна музика тим і гарна, що в ній немає форматів! Це головна її перевага, бо все інше — неприступність, незрозумілість тощо — це вади.

— Який із київських фестивалів вам близький за світоглядом?

— Я не говорив би про світогляд фестивалю, це, як на мене, занадто гучно. Радше, кожен фестиваль має свої особливі пахощі. Але мені хотілося б, щоб з’являлися нові фестивалі! Ось був такий композитор Вернон Дюк, він же Володимир Дукельський, який 1918 року закінчив Київську консерваторію, а потім емігрував. Можна було б зробити «іменний» фестиваль, де один із концертів був би класичним, а інший — джазовим.

Проблема історичної спадщини України в тому, що на державному рівні вшановують лише тих, хто сприяв українській державності. Але на цій же території жили видатні люди, яких із різних причин могла не цікавити українська національна ідея. Звісно, Булгакова, Бабеля, Захер-Мазоха, Бердяєва пам’ятають, але так, потихеньку...

— Що таке для вас музичний стиль?

— Об’єктивно, стиль — це суміш світовідчування й мови. Є, звісно, якісь технічні речі, їх можна запозичати або виробляти самому в процесі творчої еволюції. Зрештою, вони можуть і не виробитися, все залежить від таланту, і тоді виникає величезна невідповідність між світовідчуттям і конкретними плодами творчості, і тут нічого не вдієш...

— Окрім парафразів, у вас є ще одна серія творів — «Витіснені бажання». Це теж свого роду стьоб, тільки тепер уже над класикою психоаналізу?

— Ця назва з’явилася досить випадково. Мали виконуватися дві мої п’єси для флейт, і я розумів, що просто п’єси для флейт — це нецікаво. І ніби постфактум мені спала на думку назва — «Витіснені бажання». Хоча ця тема давно бродила в моїй голові... Взагалі, якщо говорити про теми, то стосунки між статями — одна з найцікавіших і найпривабливіших. І проблема власне бажань, їх здійснення чи їх нездійснення...

У мене є твір для мандоліни, називається «Зорепад». Для його німецького видання мені потрібно було написати анотацію. Спочатку в цій п’єсі падають зірки (сам інструмент, мандоліна, у мене асоціювався з зорепадом). А коли зірки падають, треба загадувати бажання, і далі з’являється тема загадування бажання. Потім мені просто сподобалася ця назва. Вона підійшла і для фортепіанних п’єс. Зрештою вийшов ось такий незвичний жанр.

— «Симфонія бажань» із цього ж циклу?

— Імпульсом до неї послужив один із епізодів книжки «Маятник Фуко» Умберто Еко. Якщо коротенько, маленький хлопчик живе в маленькому містечку, грає в духовому оркестрі. Він дуже хотів грати на трубі, щоб сподобатися дівчинці Цецилії. І ось хлопчика беруть високо в гори, щоб під час похорону двох солдатів він зіграв на трубі сигнал. Він не знає до ладу, як грати на трубі всі ці сигнали, він знає лише тризвук «до — мі — сіль — до». І ось коли він бере верхню ноту «до», труба стрілою летить до сонця, в самісінький центр Всесвіту, і в цей момент на підсвідомому рівні він відчуває своє єднання зі світобудовою, те, що він становить єдине ціле з Богом, із Всесвітом. І резюмує: в цей момент він володів Цецилією.

Далі герой роману, журналіст, на якому зав’язана сюжетна інтрига, вмить усвідомлює, що кожна людина у глибокому дитинстві переживає момент, коли вона раптом відчуває себе живою складовою чогось дуже великого, спільного для всіх, коли вона розчиняється в навколишньому світі...

Це, звісно, дуже метафізичні розмірковування. Але коли я читав роман, мене ця ідея вразила. Я сам пам’ятаю момент у дитинстві, коли щось подібне відчув. І тепер мені здається, що вся моя творчість — це гонитва за тим моментом, спроба його відчути, яка, звісно, ніколи не увінчається удачею. Але гонитва за ним, напевно, і становить сенс існування. У кожному разі, творчого існування.

У релігійній термінології сенс існування — це спасіння душі. Це дуже близькі речі, просто сказані різними словами...

У своїй симфонії я спробував передати щось схоже, тому в неї така назва — «Симфонія бажань». Вона починається із соло труби, до-мажорного тризвуку. А потім, як і будь-яка музика, відривається від заданого сюжету і йде своїм шляхом.

— По-вашому, простий до-мажор усе ще актуальний?

— У моїй музиці взагалі дуже багато мажору. Можливо, це одна з моїх стильових рис. Навіть у «авангардному» Ars naturalis, написаному на замовлення німецького ансамблю нової музики musikFabrik, дуже багато мажорних тризвуків. У п’єсі «Шкура Марсія» під звуки мажорного тризвуку здирають шкуру з бідного Марсика. По суті, у моїй симфонії немає нічого, окрім мажору.

Сюжетні підтекстовки музичних творів більше потрібні композитору, щоб писати, або слухачу, щоб розуміти, про що йдеться.

Мені це дуже допомагає писати. А ось для слухача, гадаю, вони зовсім не обов’язкові. Просто в наш час заведено досить докладно і серйозно прояснювати зміст своїх творів — що це таке і про що.

— Олеже, у вас як композитора, є свій улюблений композитор? Хто це?

— Десь із одинадцяти років — Равель. Адже який найпопулярніший твір ХХ століття? «Болеро». Епізод фашистської навали із Сьомої симфонії Шостаковича, буквально «списаний» із Равеля, — навіть він не такий моторошний. Там є тема смерті — барабани, щось неживе, дуже жорстка структура. І є прегарна мелодія, невловима, дуже жива — ідеал еросу, життя. Проблема в тому, що це не чоловіче й жіноче, це смерть і життя, вони в кожній людині поєднуються. І вся найкраща музика світу — про це.
andante non troppo

Любава Сидоренко (композитор, музикознавець, 30 років, Львів)

— Чи існує така особлива «порода» — львівський композитор?

— Львів здавна вважається одним з культурних центрів України. Відомо, що зі становленням львівської композиторської школи, яка охоплює понад 200 років, пов’язана визначна епоха розвитку української музичної класики. Львівські композитори створили потужну мистецьку когорту, яка донині справляє великий вплив на українську музичну культуру. Принциповими константами львівської школи, як на мене, можна вважати послідовну модернізацію романтичного типу образності, свідоме і підсвідоме опертя на національний фольклор, пріоритет камерності як естетичної категорії та способу комунікації з аудиторією, збереження національно-ментальної специфіки мислення.

Тривалий час поза Львовом працювала лише одного разу, коли півроку перебувала в Польщі як стипендіат фундації Міністерства культури Gaude Polonia у Краківській музичній академії. Мушу щиро зізнатися, що таки вдома працюється легше… Як мовиться, і стіни допомагають.

— Сучасний композитор конче має бути універсалом? Неможливість «просто писати» позначається на якості музики?

— Універсалізм — це вимога нашого часу. Сучасне життя і суспільство вимагають від композитора багатогранності: доводиться і аранжування робити, і оркестровки писати, і електронікою займатися, і ази звукорежисури опановувати, і викладати. Іноді, звісно, хочеться зануритись у щось одне, але все ж таки універсальний спосіб життя доповнює, розширює творчу особистість, змушує активно рухатись уперед... Presto, molto presto!

— Продовжувачем якої музичної традиції відчуваєш себе?

— Питання надзвичайно цікаве для сучасного композитора. Сьогодні, безумовно, існує небезпека впливу «чужих» стилів, «чужої» музики, еклектизму, що, власне, характерно для епохи постмодерну. Шнітке казав: «Усе, що зараз пишеться, вже колись було написано». Тому, мабуть, композиторам епохи Ренесансу чи бароко було значно легше: вони жили ніби в певному вакуумі, не зазнавали такого впливу інформації, як ми, а отже — мали більше шансів творити оригінальну, самобутню музику.

Сьогодні композитор не може керуватися лише власними емоціями, уподобаннями. А вибір кожного композитора — це річ глибоко індивідуальна. Ще зі студентських років мене надзвичайно захопила стилістика Мессіана, Лютославського, Сильвестрова, Ноно, Лігеті, яку мені відкрили мої педагоги з композиції Юрій Ланюк та Збігнєв Буярський. Безперечно, я би вважала за честь продовжувати їхні традиції. Великий вплив на мене справила і музика Кейджа, Штокгаузена, Шнітке, Губайдуліної, Денисова, але все ж таки намагаюся шукати власний шлях у мистецтві.

— На твою думку, які пункти обов’язково мають бути в ідеальній біографії тридцятирічного композитора, і наскільки твоя біографія відповідає їм?

— Кожна людина абсолютно індивідуальна, не існує точно визначених параметрів ідеальної біографії, у кожного життя складається по-своєму. А доля композитора залежить від багатьох чинників, умов, зрештою стану душі. Вважаю, що могла б більше зробити у своєму житті, але й так, гадаю, Бог дав мені немало.

— Чи маєш потребу публічно висловлювати свої думки про музику, про щось важливе голосно «прокричати»?

— «Кричати» зовсім необов’язково, а висловлююся досить часто, маю публікації на музичну тематику, нещодавно захистила кандидатську дисертацію.

— Що найбільше не влаштовує тебе в ситуації, яка сьогодні склалася з академічною музикою в Україні?

— Питання дуже глобальне і потребує спеціального дослідження. Звісно, академічна музика в Україні сьогодні в досить занедбаному стані, як і культура взагалі, — через неналежне фінансування, відсутність підтримки з боку відповідних державних структур.

— Композитор — як геніальний «кабінетний учений». Наскільки сьогодні це можливо?

— Композитор не може бути «кабінетним ученим» за визначенням. Композитор — це передусім непередбачувана творча особистість, працює досить несистематично. Як буде в майбутньому? Час покаже...

— Хто твої улюблені композитори? Чи опираєшся авторитетам і впливам? Чи, можливо, перших маєш за взірці, а другі вважаєш беззастережно корисними?

— Улюблені композитори — це Бах, Мессіан, Лютославський, Фурер, Губайдуліна. З нині живих українських композиторів — Сильвестров, Ланюк, Щетинський. Авторитетам не опираюся, досвід зайвим не буває.

— Той пантеон українських композиторів-класиків, який сформувався у свідомості сучасної людини, наскільки він адекватний і точний за ієрархією особистостей? Чию роль, можливо, перебільшено, а чию, навпаки, недооцінено?

— Мені б не хотілося відповідати на це запитання...

— Ти щаслива людина?

— Складно сказати. Щось мені в житті вдається, щось ні…

Allegro moderato, con affetto

Золтан АЛМАШІ (композитор, віолончеліст, учасник Національного ансамблю солістів «Київська камерата», викладач композиції в НМАУ, 34 роки, Київ)

— Чи є ідеальне місце, де тобі хотілося б жити?

— Як відомо, не місце прикрашає людину, а людина місце. Хочу жити в Києві, але частіше виїздити в культурні центри світу — це моя мрія.

— Викладаючи в консерваторії, чого чекаєш від своїх учнів? А раптом композиція не стане для когось із них справою всього життя?

— На жаль, індивідуальних занять за спеціальністю «композиція» я поки що не веду. Але гіпотетично можу відповісти так: намагатимуся дати їм максимум можливого, але чи стануть вони композиторами — це вже їхній особистий вибір
і доля. Головне, мені здається, виховати в учнях любов до музики і творче сприйняття дійсності. Мені буде прикро тільки в одному випадку — якщо після років навчання в консерваторії людина збайдужіє до музичного мистецтва. Але навіть до цього можна ставитися по-філософськи. Адже мистецтво — це продукт дуже складної психофізичної і духовної роботи. У мистецтві дуже важко по-справжньому чогось навчити, можна тільки вказати шлях і допомогти досконало опанувати ремесло. А чи схоче людина йти цим шляхом — усе залежить від особистої свободи вибору.

— Останніми роками ми всі стали такими політизованими, що вбачаємо політику в усьому. Чи варто прямо пов’язувати процеси, які відбуваються в сучасній українській музиці, із тим, що робиться в сучасній українській політиці?

— Музика — це зовсім інша сфера буття, політика — окремий світ. На жаль, українська політика дуже брудна, брутальна і брехлива...

— Коли твір написано, як він потім «живе»?

— У схемі, яка називається партитурою, і тільки виконавець здатен вдихнути в цю схему життя... Мені гріх скаржитися, більшість моїх творів виконується, і не раз. Хотілося б, звісно, ширшої географії виконання і щоб це було частіше. А ще — юридичного захисту творів і можливості видавати ноти.

— Але, на жаль, сьогодні в Україні фактично відсутні музичні видавництва, не діє система звукозапису та розповсюдження компакт-дисків, бракує концертних залів...

— Що й казати, ситуація ганебна. Вона мене засмучує, обурює, дратує. Це ненормально, але закономірно з такою політикою і владою, як в Україні! І надій на краще в найближчому майбутньому зовсім мало...

— Наскільки прийнятний для тебе термін «академічна музика»? Наприклад, Валентин Сильвестров заперечує правомірність його використання.

— Вважаю його цілком прийнятним. Хоча, зрозуміло, для композитора важливо не замикатися в академічності, потрібно шукати якісь нестандартні рішення і в самій творчості, і в її презентації. Крім того, ми, академічні музиканти, просто мусимо створити потужне «лобі» — як альтернативу низькопробній розважальній музиці. Вона заполонила весь простір — реальний і віртуальний. Це як купи сміття у приміських лісах!

— Чи є серед музичних жанрів улюблений?

— Мабуть, концерт для інструмента з оркестром. Це жанр, який я встиг опанувати в різних його варіантах. У майбутньому хотілося б написати оперу, але для цього бажано знати, що її хтось виконає, потрібне «суспільне замовлення»...

— Серед колег-композиторів багато щасливих людей?

— Мені здається, що творчі люди за наявності здоров’я мають більше шансів на щастя, бо здатні сприймати дійсність нестандартно і бачити красу в дрібницях. З іншого боку, вони частіше впадають в депресію, бо все відчувають гостріше...

Щастя — це всього лише миттєвості, просто в когось вони трапляються частіше, в когось — рідше...


Автор: Юлія Бентя
Композитори:Олег Безбородько, Золтан Алмаші, Олексій Шмурак
Джерело: Газета "Дзеркало тижня"



Додати: Share on Facebook

Інші:

 Іван Чередніченко, музичний керівник Львівської національної опери Моє ставлення категоричне - у нашому театрі не буде російського репертуару
Василь Крячок, директор Маріупольської філармонії Без кількох днів два місяці був у тому пеклі
Олександр Пірієв, музичний продюсер Маріуполь, як Фенікс, відродиться. Для цього об'єднається весь світ
«Кожен має виконувати свою життєву місію»
Лукаш Гоїк, директор Сілезької опери в Битомі (Opera 'Slaska, Польща) висловив щиру підтримку українському народу в час війни
Світова оперна діва Людмила Монастирська ексклюзивно розповіла, як замінить російську співачку Нетребко та гратиме партію «Турандот» у «Метрополітен-Опера»
Сюжет німецького ЗМІ про Маріупольську філармонію
У США плануються заходи на честь 100-річчя першого виконання "Щедрика" у країні
«На шпальтах “Дня” бачу обличчя країни у всьому її розмаїтті сьогодення»
В органному залі Рівного — музей і галерея. А вітражі — на логотип
ОПЕРІ ПОТРІБНІ МЕЦЕНАТИ
Як Україна вшановує ім’я композитора Мирослава Скорика
Рік без Мирослава Скорика
KharkivMusicFest: организаторы рассказали, как готовили фестиваль в разгар пандемии
В Андріївській церкві відбулася світова прем'єра віднайдених симфоній композитора Березовського
Що потрібно аби з'явився один з найкращих концертних залів Європи?
Cергій МАГЕРА: "Співак постійно вчиться"
Оксана Линів: "Диригент мусить вміти переконувати з першої хвилини"
У Міжнародний день музики тернопільські музиканти - про музику і життя
"Люди не можуть довго бути без мистецтва, як і артисти - без глядача"
Музичний продюсер Олександр Пірієв: Шоу-бізнес не може стати взірцем ідентичності держави
Наталія Петій-Потапчук: про життя Закарпатського народного хору та про те, чому його місія здійсненна
Екатерина Кухар и Александр Стоянов: Мы не можем прожить друг без друга
Мирослав Скорик: Уночі до нас прийшли: "На збори вам дві години". У вагон для худоби посадили і до Сибіру вивезли
Національна оперета України святкує 85-річний ювілей
"Я завжди досягала мети, яку ставила перед собою"
Скрипаль Роман Кім: "Сучасному музиканту не можна бути надто у "формах" та боятися зіграти неправильні ноти"
Кшиштоф ПЕНДЕРЕЦЬКИЙ: "Музика повинна бути живою..."
Володимир СИВОХІП: "Генетичний код нації не заженеш у смартфон"
АНАТОЛИЙ СОЛОВЬЯНЕНКО: ЗРИТЕЛЬ УЖЕ НЕ ВОСПРИНИМАЕТ ГЕРОЯ-ЛЮБОВНИКА, КОТОРЫЙ ВЕСИТ 100 КГ
Харьковское "Лебединое озеро" ошеломило бельгийскую публику
25 жовтня в усьому світі вперше відзначався Міжнародний день опери
Вікторія Московенко про проблему оренди Будинку актора, реставрацію, унікальний акустичний зал та різноманіття заходів
Володимир Шейко про ювілей Симфонічного оркестру Українського радіо: хочеться, щоб з концерту люди пішли просвітленими
"Ми просто були ілюстраторами цього матеріалу": розпорядник хору Верьовки про виступ з "95 кварталом"
На написання "Як тебе не любити, Києве мій!" батькові дали добу - Тамара Шамо
Співачка Тетяна Асадчева втекла із суду до консерваторії. І вже 10 років "іде з піснею до людей"
Kyiv Opera Theatre: директор театру Петро Качанов розповів про ремонт, ребрендинг і новий сезон
Координаторка Офісу з розробки гуманітарної політики Галина Григоренко: музична сфера - закрита, відкривати її є нашим завданням
Диригент Ярослав Шемет: "На першій репетиції треба поводитися як на першому побаченні"
      © 2008-2022 Music-review Ukraine






File Attachment Icon
101003_068.jpeg