Василь Крячок, директор Маріупольської філармонії Без кількох днів два місяці був у тому пеклі | Music-Review Ukraine
Головна
Інтерв'ю
Василь Крячок, директор Маріупольської філармонії Без кількох днів два місяці був у тому пеклі
Крячок Василь
Василь Крячок, директор Маріупольської філармонії Без кількох днів два місяці був у тому пеклі
15 травня 2022, неділя
Поширити у Facebook

Вибрався із пекла – це про директора Маріупольської філармонії.




Пан Василь Крячок – уродженець Черкащини. Ще на межі 1980-х викладав у Маріуполі у музучилищі.

Та вже більш як три десятиліття тромбоніст і диригент є художнім керівником Маріупольського камерного оркестру «Ренесанс», який власне й організував.

Водночас викладав на кафедрі музикознавства Приазовського технічного університету.

Коли у 2018 році у місті, яке активно оновлювали, відкрилася камерна філармонія – вперше за всі роки відновленої Незалежності - її керівником став Василь Крячок.

Із перших днів повномасштабної війни він принципово вирішив залишатися у приазовському місті, бо велике приміщення очолюваного ним музичного закладу стало місцем порятунку від російських ракет і пострілів для багатьох маріупольців.

Як і усім відомий подальшою трагедією Драматичний театр у Маріуполі. Зв’язок із заслуженим діячем мистецтв України зник 2 березня надовго. Вибратися зі жорстоко покаліченого росіянами багатостраждального міста-фортеці вдалося аж у другій половині квітня. Укрінформ поговорив з паном Василем про ці страшні місяці.




«То снайпери працювали, то вуличні автоматні розбори йшли постійно»

- Пане Василю, з вами не було зв’язку більше місяця.

- Навіть півтора.

- Що пережили за цих півтора місяця?

- По-перше, все було заблоковано, тому що агресорська росія разом з цим «гондурасом» донецьким прийшли і розбомбили підсилюючі станції “Київстар” і “Водафон”. І все.

Потім - не дозволяли говорити по телефону.

Якось я з колегою з університету йшов, з професором. Вийшли до храму основного у місті - там трошки можна було десь знайти зв’язок.

Чоловік просто телефон вийняв з карману, до нас зразу підійшли і говорять: «Тєбє пулю в лоб?». От такі розмови були.

Фашизм був усі ті півтора місяці, якого світ не знав ніколи. Хоча говорять, що подібне було у Другу світову війну.

Я ходив у філармонію кожен день. Було, у бомбосховищі ховався в будинку, де я жив.

- Територіально - це центр міста? Які відстані маршруту?

- Так, від філармонії 10 хвилин йти у мирний час. У дні війни довше йшов, тому що ходив через двори. Тому що по відкритим вулицям у Маріуполі ходити практично неможливо: бо то снайпери працювали, то вуличні автоматні розбори йшли постійно.

Потім, коли вже прийшли у місто ці всі «господа-визволителі» з маріупольською весною - знайшли мене. Спонукали до співпраці.




- А це коли було по часу?

- Аж в квітні: числах 3-5-го, а може й ще ближче - до 10-го. Вперше прийшли в бомбосховище о 5-й ранку: дивлюсь, люди вже зовсім в іншій формі. До цього були наші, українські.

Наш «Азов» й інші українські сили з бомбосховищ, бувало, не випускали. Щоб люди не потрапили під обстріли: тому що і «Гради», і бомби з літаків постійно летіли. Сидиш в бомбосховищі - а там пуляють: то дах «знімуть», то цілий поверх «знімуть» так званих «сталінських» будинків.

- Про які вулиці мова?

- Це - проспект Миру, Театральна площа, кільце і вулиця Куїнджі (Артема була у минулому). Візитівками Маріуполя були 2 шпильових будинки. Ніхто не думав, що їх можуть розбомбити. Думали, можуть зачепити крайні житлові райони, новобудови. А били так, що згоріло все і в центрі.

- До квітня вже зруйнували центр Маріуполя повністю?

- В основному, так. Ще 14-15-16 березня люди могли під обстрілами, але трохи вільніше виїхати з Маріуполя. А потім вже почалося. Вже тоді російські «Гради» летіли по центру, потім бомбили російські літаки, кидали бомби різної ваги… Летіло все російське.

Тим більше було так, коли прийшов «руській мір» упевнено: у житлових будинках розмістилися: на 2-му поверсі «днр», на 4-му - росіяни.

- Це про житлові будинки, а що сталося з адміністративними?

- Адміністративні зносили: так їх бомбили, що все до фундаменту сипалось. Із житлових людей виганяли; всі речі у їхніх помешканнях крали, нічого не залишали… А ні, то тоді спалювали все дотла. Місто спалили дотла буквально за тиждень.

Понад тисячу маріупольців убезпечувалися у філармонії





- Скільки приблизно людей безпечнішим притулком обрали приміщення філармонії?

- Спочатку департамент культури планував використовувати підвал філармонії як бомбосховище для філармонійних людей. Декілька днів спочатку там було 50-70 осіб. Більше не поміщалося, місця вистачало всім тільки для сидіння.

Коли почали розміщуватися усюди у філармонії, через пару тижнів після початку повномасштабної війни, - вже було 1 тисяча, 1100, не менше. Як у безпечніше місце туди везли людей, інші йшли. Я залишався вже там як комендант філармонії, і директор філармонії, зрозуміло.

Постійно були серед людей музиканти філармонії. Більшість серед присутніх – мешканців Східного мікрорайону Маріуполя, де раніше почалися воєнні дії. (До Західного вони дійшли трохи пізніше).

- Як справлялися, щоби була яка їжа для всіх, вода, ліки?

- Там трошки візьмеш, в іншому місці… Бізнесмени об’єдналися й організували харчування, і води трошки діставали. Потім вже своїми силами організували невеличкий медпункт і організували на вулиці приготування їжі на вогнищах.

Ніхто не спав на бетоні: хто на стільцях; хто на великих листах фанери, по 4, по 5 осіб просто лежали - як могли, але лежали. Намагалися справлятися із технічними, санітарно-гігієнічними моментами. Якщо вода була, то трохи туалети працювали, на вулиці. Ну, так, більш-менш.

Не було у нас пияцтва, не було жодних проявів насилля. Мені допомагали ветерани поліції, й раніше - міліції, військові у відставці. Були люди, котрі розумілися на організації спільного перебування у надзвичайній ситуації. Ми, можна сказати, однією сім’єю жили. Щодня разом.

- Кого ще прихистили? Чи багато було літніх людей?

- Поранених до нас приводили. Кілька людей було, яким за дев’яносто. Одна така літня жінка сама прийшла у свої 91 чи 92 роки. Напевно, років 10 вже не ходила самостійно, тільки з милицями. Прийшла у філармонію із Черьомушок - це самий останній мікрорайон у західній частині міста, котрий на узбережжя виходить. У будинок, в якому жила, потрапив снаряд. Вона жила на 8-му поверсі. Його та сьомий - рознесло. Розповідала, що взагалі не знає, як змогла спочатку вийти з помешкання, а потім дійти до нас.

Рожениці були. Народжували з бабками при свічках. А через три дні вже були у нас.

Жили в концертному залі осіб 300. Дуже переживали, що якщо щось упаде зверху - значить в живих нікого не буде. Тільки надія була на те, що ангел-охоронець убереже.

- На скільки уцілілою лишалася філармонія, коли ви ще були у Маріуполі?

- Десь, під кінець березня - на початок квітня почалися ще активніші обстріли центру. У філармонії ударною хвилею повибивало вікна, двері, практично все порозносило. Утім із усіх культурних закладів, які були - палаци культури, театри, все - філармонія єдина залишилася, де не впав великий снаряд.

Снаряд впав, невеличкий, на дах через стелю на 3-му поверсі, де…. був камерно-симфонічний оркестр. Там впало, розбило контрабас.

Тоді ще були збережені роялі. В якому зараз вони стані, і для кого – не знаю. Потрібно було вивезти їх десь в лютому, якби знати. Можна було вивезти у Дніпро.

- Роялі – дуже дорогі інструменти. Які були у Маріупольській філармонії?

- У філармонії був новий рояль відомої німецької фірми«Бехштейн», чеської збірки. Його купило для філармонії місто за 1,5 млн грн, коли відкривали філармонію у 2018 році. Привезли, десь, по весні, а привели у порядок аж на серпень-вересень місяць.

- Ще до нового року 2022 року говорили про те, що буде напад. Ті прогнози у Маріуполі не сприймали як очевидні?

- Говорили. Просто не звернули на це все увагу. Я і сам не міг повірити, що росія повномасштабно нападе на Україну. Думали: так, день, два, три можуть відбуватися якісь воєнні дії. А вийшло так, що зрівняли все з землею, і що українці для російських військових - просто живе м’ясо, на людях тут російські нападники випробовували снаряди.

- Музичний продюсер Олександр Пірієв, який з вами організовував фестиваль Mariupol Classic, розповідав, що ви у березні відмовлялися залишати заблоковане місто, відчуваючи відповідальність за всіх, хто убезпечувався у приміщенні філармонії? Як і коли вам вдалося вибратися?

- У філармонію я ходив щодня, бо там чекали. Хочеш, не хочеш – а для людей я був, як талісман. Я 20 квітня виїхав з Маріуполя, без кількох днів - два місяці був у тому пеклі.

На зв’язок я вийшов у 20-х числах квітня, коли вже мене в Донецьк вивезли, потім звідти в Ростов, з Ростова - на латвійський кордон, у Варшаву. У польській столиці мене зустріли, щоби забрати у Берлін – там уже не перший рік живуть і працюють донька з чоловіком.

- Хто вам допомагав вибратися із Маріуполя, хто все організував?

- Це донька організувала. Як сказати, в Донецьку жили ці люди, котрі допомагали вивозити цивільних людей. Документи були зроблені практично без моєї участі. Мене б не випустили через блокпости, тому що я проукраїнська людина.

- А чиїми силами це робилося?.. «Азовці»?

- Ні.

- Знову ж таки, через волонтерів чи як?

- Як назвати, вони в Донецьку жили, ці люди, котрі допомагали вивозити мирних людей. Назвемо «волонтери».

- Але з іншого боку, це на території “днр”? Вони там залишились - не залишились?

- Залишились, ну так і що.

- Я до того, що чи варто переживати за їхню безпеку?

- Там, що - вони одні вивозили?! Дехто ще вивозив. Це не безкоштовно. Мені все зробили.

Для того, щоб виїхати і потрапити в Євросоюз із Маріуполя, то потрібно платити не менше 2-3 тис. дол., десь біля 100 тис. грн… У мене три собачки було вдома маленькі, шпіци, я їх теж вивіз із собою, документи зробили вже прямо в Донецьку.

Після потужного авіаудару поряд, десь, 800 людей пішли пішки з Маріуполя по узбережжю

- Російські окупанти пропонували вам співпрацю? Коли і як?

- Коли вони увійшли в місто – випадково мене не знайшли. Просто ми зустрілися в бомбосховищі, я був серед інших людей. Вони прийшли і принесли показати всім фотографії проукраїнських людей, щоби дізнатися про їхнє місцезнаходження. На фото були заступник міського голови, начальник обласної поліції, прокурори, адвокати, котрі займалися особливо важливими справами.

Потім окупанти пішли в філармонію і там допитувалися про директора філармонії. Дочекалися мене. Спілкувалися спочатку без хамства. Перша пропозиція була: «Давайте будемо готувати з «днр» свято перемоги».

Я відповів, що не знаю таку державу – «днр». Мені почали розказувати про Пушиліна, який спілкується з президентами…. Я перепитав: «З яким президентами? путіним, лукашенком, більше ні з ким». Розказав, що більше спілкуюся з людьми творчого світу; і там, де я буваю, - інших цінують. Якось обійшлося.

- Чи багато разів ще навідували?

- Разів 10.

- Скільки приходило таких до вас?

- По 1, по 2. Приносили харчування і тушонку…

- Нещодавно передивлялася телеграм-канал проросійський, який чомусь так і не заблокували (із здивуванням це виявила, бо особисто кілька разів надсилала інформацію у чат-бот блокування і скарги - Авт.). рашисти Маріуполь показують «гламурними» постановочними фотографіями, на яких гумдопомога, «асвабадітєлі», жодного фото з руйнуваннями. Видно, заради іміджу, рашисти намагаються уникати відвертого примусу чи насилля стосовно відомих людей культури. Так, наприклад, було і з Олександром Книгою – директором Херсонського театру, якого допитали, потримали до вечора, і все, відпустили.

- Ідеологічна направленість дуже сильна у росіян. Як виставлять якусь зрежисовану фотографію – багато хто розчулюється. А їм цього й треба. Відчував, що рашисти були зацікавлені мене зберегти.

Я був категорично проти будь-якої російської «гумдопомоги». Спочатку відмовлявся від подачок, тому що боявся, щоб не отруїли людей. Я не знав, що там принесли. Просто викидав. Свого запасу трохи було.

Коли хто що від росіян отримував - скрізь потрібно було реєструватися, повідомляти паспортні дані. Продуктові картки так роздавала «днр». Пайки – всюди написано, що «єдіная расія».

Я не хотів бути ніде в реєстрі. Не бажав, щоб знали, - є такий чи немає. Розумію, що після такої «доброти» не сьогодні, то завтра прийде російське «возмездіє».

- Несподіванкою для росії стало те, що у Маріуполі знімав її злочини з першого дня повномасштабного вторгнення фотограф Євген Малолєтка та відео журналіст Мстислав Чернов. Надруковані у зарубіжних виданнях знімки росія намагалася назвати неправдою. Потім світ облетіла інформація про трагедію Театру 16 березня, під завалами якого загинули, за останньою інформацією, близько 600 людей.

- Театр у мене на очах розбомбили. Я був на вулиці, там, де раніше була піцерія «Мама мія». Мене там аж припечатало до стіни…

- Ви контактували з тими, хто до 16 березня використовував Драматичний театр як бомбосховище? Відстань між ними порівняно невелика, десь, кілометр чи трохи більше.

- Зв’язку не було ніякого, ми були ізольовані повністю. Потім, коли зайшов вже цей «гондурас», який називається «днр», разом із росіянами, - вони контролювали все. Не дозволяли фотографію зробити. Забороняли все, перевіряли. У квітні я вже й телефон не виносив, бо розряджений, і толку від нього ніякого - тільки показувати для перевірки.

- А в квартиру вашу рашисти приходили?

- Квартири майже всі взломані були скрізь. Я крутився поряд зі своєю; домовлявся, розповідав, хто я. Можна сказати, все «гондураси» не зламали. Вікно вибите, простінок вилетів, двері всі вибиті, крім вхідних. Металеві – то протримались тоді. Не знаю як там зараз.

- Ви сказали, що у філармонії було понад тисяча людей. Після того, як загинуло багато тих, хто знаходився у Драмтеатрі, - змінилася кількість тих, хто ховався від небезпеки у вашому приміщенні?

- Коли за метрів 300 чи 400 від філармонії російська надпотужна бомба прилетіла до міськвиконкому – його привели до порядку в 2014 року, там Грецька площа, то шарахнуло так, що ударною хвилею вибило у нашому приміщенні все, що тільки можна. І тоді, коли почалися обстріли біля філармонії, люди пішли, осіб 800: зібралися і пішли пішки на Мелекіно, там 12 кілометрів, по узбережжю.

А потім хто куди роз`їхався: хто - в Бердянськ, хто - в Київ, хто - в Дніпро. У філармонії залишилося півтори сотні людей, потім тихенько десь й вони розбрелися. Коли я від`їжджав, було людей 30-40: ті, у кого квартира згоріла, кому нікуди піти, хто інваліди, пенсіонери… Почали потроху воду привозити, пайки «днри» почали довозити…Почали потроху воду привозити, пайки «днри» почали довозити…

Російську культуру вбив путін

- Нині – через повномасштабну воєнну агресію росії в Україні, по суті, геноцид українців у ХХІ столітті - дуже гостро постало питання присутності російської культури. У Маріуполі перед філармонією - пам`ятник Пушкіну. Для мене це свідчення, що ніякий Пушкін не допомагає, якщо росія вирішила розбомбити велике реконструйоване місто з населенням 450 тисяч мешканців. Автор рядків про «чудноє мгновєніє», я так розумію, у Маріуполі стоїть?

- Стояв і залишився. Там стоїть БТР, танки крутилися навколо нього по всім газонам, які були облаштовані. Все кругом побито, стіни подроблені осколками, автоматними кулями, а Пушкін залишився нетронутим.

Все, що пов'язано зі словом росія, повністю потрібно ставити на паузу,- я не знаю, на десятки років, століть. Російська культура не окультурила тих людей, котрі вчиняють геноцид в Україні. Тому непорозумінню путіну - 69, невже можна бути таким маразматиком, невже можна до такого дійти, щоби знищувати людей на території іншої давно самостійної держави.

В одному інтерв’ю Нємцов, незадовго до його вбивства, говорив, що путін не зупиниться, а піде на Україну, тому що наша країна орієнтується на Європу, для якої найважливіше - свобода. Як це може бути, коли 130-140 млн росіян сидять і дивляться на цього «вождя» уже 22 роки (навіть Брежнєв був 17 років)?! Дивишся на цього маразматика – в його очах нічого немає. Це він убив російську культуру, цей капітанішка кадебешний, котрий сидів у Дрездені, папірці носив.

- Ви зараз займаєтеся власне музикою?

- Я тепер у доньки в Берліні. Думаю, буду займатися музикою.

- Де нині музиканти з Маріуполя?

- По всьому світі: у Грузії, Німеччині, Польщі, Бельгії. Хтось - у Росії, в окупованому Донецьку. Частина на безпечніших територіях в Україні.

Я тут з директоркою департаменту культури питаннями зарплатні займався. У філармонії працювало трохи більше 100 осіб. З них у Маріуполі лишилося 20, у Європі – 13, у Росії – 6. Скрипаль один за час війни помер, йому було 86. Поховали його прямо у дворі, бо не було можливості вивезти.

- Чи вирішували департаментом культури фінансове забезпечення працівникам філармонії у період воєнного стану в Україні?

- Буквально, цими днями отримали зарплатню за березень, середній оклад у повному обсязі. Зараз на квітень місяць будемо 2/3 робити, вже наказ підготували, - тим, хто на території України, - це згідно з постановою Кабміну, тому що іншого варіанту немає. Потім будемо дивитися, там же 15-20 осіб, котрі на території, зробити їм травень-червень відпуску, щоб вона була оплачувана,далі будемо дивитися.

У Маріуполі станом навіть на кінець лютого, на початок війни, фінансового забезпечення було рівно на 2,5 місяці: січень - лютий виплачено, тепер за березень ще знайшли гроші з місцевого бюджету. Нині ж нічого не працює, розбомблено все, єдине, що якісь фонди підтримують, центральна влада щось передасть, щоб якось підтримати, будемо сподіватися, що не залишать на призволяще.

Нам пропонують директори філармоній і ректори консерваторій приїздити і працювати. Але відразу виникають питання де жити, як жити, за що?

- Як вам у Німеччині?

- Я на Паску приїхав сюди. Я у доньки, у неї прекрасна квартира. Тут концертмейстер оркестра наша поруч, вона приїхала на місяць-півтора раніше за мене. Я працював у Німеччині у 1981-88 роках, був диригентом військового Ансамблю пісні й танцю. Жодних проблем із оформленням документів не було. Хоча у тих, хто не знає мови і не знайомий із організацією реєстрації переміщених осіб, ця процедура може розтягнутися на кілька тижнів.

Нас з Варшави привезли до Берліну, тут вимився, поголився і цивілізований спосіб життя почав вести. У Німеччині взагалі багато переміщених творчих знайомих: живуть, хто біля Мюнхена, хто - в Дрездені, біля Лейпціга.

Німці дуже обережні до всього, вони не поспішають надавати Україні допомогу зброєю. Тому поляки на них за це сильно ображені. Ставлення у німців до повномасштабної агресії росії в Україні дуже обережне найперше тому, що у них в пам`яті ще залишаються події Світової війни 1941-45 років.


Автор: Валентина САМЧЕНКО
Диригенти: Василь Крячок
Концертна організація: Маріупольска камерна філармонія
Джерело: Укрінформ



Інші:

"Вже це все набридло": співачка Монастирська про те, як замінила путіністку Нетребко і настрої за кордоном
Львівський органний зал: українські ноти, які об'єднали світ
Музика свободи і віри
"Співпрацювати з руснею не буду", — як жив і загинув в окупованому Херсоні диригент Юрій Керпатенко
Василь Василенко: “Ми повинні відроджувати й репрезентувати своє мистецтво у світі
Олександр Родін про нові творчі проєкти
Допитували всю ніч та знімали з трапа літака: оперна співачка Марія Стеф'юк розповіла, як її переслідувало КД
Сюрпризи від Ігоря Саєнка
Актор Анатолій Хостікоєв - про театр під час війни, контакт із глядачем та чому Україні не можна програвати
Єжи Корновіч про оперу «Родинний альбом»: «Європа – це велика родина»
Микола Дядюра про прем’єру та гастрольні маршрути
Раду Поклітару: “Прем’єра “Тіней забутих предків” – це подія світового масштабу!”
Цьогоріч на Шевченківську премію подали 74 заявки у 7 номінаціях: Євген Нищук про критерії та залаштунки премії
Роман Ревакович: Останнім часом мене засипають питаннями про український репертуар [інтерв'ю]
«Україна ще має відбутися як оперна держава»: розмова з першим українським композитором, який пише музику для Метрополітен-опера
Балет “Мадам Боварі” - новинка в афіші Національної опери України
Як козаки і пірати москалів били: мюзикл «Неймовірні мандри і пригоди козака Василя Сліпака»
«Забудьте про російську культуру, яка пригнічує вашу власну»
Майбутня прем`єра “Сойчиного крила” стискатиме серце глядача, — директор-художній керівник “Київської опери” Петро Качанов
Зірка, патріотка і наша сучасниця
Рок Фаргас: «Я дізнався про багатьох неймовірних композиторів України»
Музика + театр
Михайло Швед: “Розширюємо репертуарні грані новими творами, виконавцями та ідеями”
“Я ентузіаст створення нового українського репертуару”
Казка від Юрія Шевченка
Олена Ільницька: «Сподіваюсь, мій твір є моїм внеском у Перемогу»
«Маріупольська камерна філармонія відроджується у Києві», — диригент колективу Василь Крячок
“Я хочу показати слухачам нашу потужну мистецьку школу, українську самобутню культуру”
У Львові відкрити Камерну залу імені Мирослава Скорика
“Псальми війни”
"Кіт у чоботях"
“Opera Europa - це велике інформаційне і колегіальне поле”
Володимир Сіренко: “Продовжуємо активно працювати”
“Ми займаємося творчими пошуками нових форм виразності, вдосконалюючи свій професіоналізм”
На Херсонщині завершився XXV Міжнародний театральний фестиваль "Мельпомена Таврії"
Як стати людиною?
«Життя неможливо зіграти під фонограму, як і справжню музику», — диригентка Леся Шавловська
“До перемоги”
Як народжується музика?
“Тримаємо культурний фронт”
      © 2008-2024 Music-review Ukraine






File Attachment Icon
Ukraine_1.jpg