| Стаття |
|
|
|
|
Кінець епохи Костелу. Як створити український Barbican Centre
3 лютого, вівторок
Поширити у Facebook
Джерело: life.pravda.com.ua
6 січня 2026 року для Національного будинку музики стало точкою неповернення: Костел Святого Миколая офіційно передано у користування релігійній громаді на виконання судового рішення та згідно урядового порядку. Як державна інституція, ми не лише прийняли це рішення – ми були зобов'язані його виконати.
Не ми втратили костел. Це костел втратив нас
Важливо назвати речі своїми іменами: багаторічне співіснування концертної організації та релігійної громади у межах однієї пам'ятки (костелу / органного залу) – це вимушений компроміс у нашому випадку.
Та у сучасній Європі це поширена практика: костели є простором музики, відкритим для міста. В Україні ж історична травма минулого століття наклала іншу логіку – закритості й страху втрати.
Ми не сперечаємося з правом громади, а говоримо про інше: держава має взяти на себе відповідальність за інституцію, яка десятиліттями формує музичне обличчя країни.
Під час війни особливо гостро відчувається, що культура – це не "додаток до економіки" і не розкіш мирного часу. Це спосіб зберегти внутрішній каркас нації. Музика – одна з небагатьох мов, зрозуміла в усьому світі. Вона здатна працювати навіть там, де політичні гасла втрачають силу. Саме тому українські музиканти сьогодні також набули якостей культурних дипломатів. Країна, яка хоче бути почутою, має мати простори, звідки її голос лунає гідно. Постійно. Системно. Не випадково.
Хто ми сьогодні
Національний будинок музики – це більше ніж точка геолокації в центрі Києва чи табличка на дверях офісу. Це перш за все люди: понад 120 провідних артистів країни, серед яких такі відомі музичні бренди, як Liatoshynskyi Capella (у складі оркестру, хору та ансамблю давньої музики), Nota Bene Chamber Group, Камерний ансамбль "Київ", ManSound, FueGo Orchestra, солісти, плюс команда професійних менеджерів, що забезпечує концертний менеджмент інституції.
Це сотні репетицій на рік, тисячі годин праці, десятки прем'єр, гастролі, освітні програми, робота з молодими музикантами, участь у міжнародних проєктах. Це інституція, яка щоденною роботою формує музичний контекст країни.
Ми не "виживаємо". Ми створюємо події, які формують обличчя сучасної української культури
Вперше в Україні ми здійснили копродукцію з Національним театром імені Івана Франка – сценічний "Реквієм" Моцарта у постановці Євгена Лавренчука. Цей проєкт вийшов за межі звичного концертного виконання і став повноцінною театральною подією, визнаною найкращою драматичною виставою року за рейтингами театральних оглядачів.
Наші колективи працюють на найпрестижніших сценах світу. Liatoshynskyi Capella бере участь у постановці в Гамбурзькій опері, саме наш хор виконав світову прем'єру "Кантати часів війни" Йорґа Відманна в Ельбфілармонії під орудою Кента Наґано.
Ми привозимо в Україну унікальних митців. Проєкт "Музика чуттів" уперше представив українській публіці Фелікса Клізера – всесвітньо відомого валторніста, який грає на інструменті ногою, бо народився без рук.
Це був одночасно ексклюзивний і глибоко інклюзивний жест: музика як простір гідності, сили й рівності доступу до мистецтва.
І водночас – у нас немає дому…
Інституція без адреси
Ми орендуємо зали, кочуємо між майданчиками, підлаштовуємося під чужі графіки, не можемо планувати масштабні проєкти на роки вперед. Для глядачів це часто непомітно, тоді як для інституції – це постійний стан обмеження. Тимчасовість вбиває довгострокове планування, стримує партнерства, робить неможливими серйозні інвестиції. Уявімо на хвилину будь-який європейський оркестр без власної сцени.
Без дому, без акустично пристосованого залу, без технічної інфраструктури. Це означає не просто незручність, а неможливість розвиватися.
Та кожна втрата – це початок чогось більшого. Саме зараз у нас є унікальна можливість не просто "закрити питання з приміщенням", а здійснити стратегічний крок у майбутнє – створити справжній Національний будинок музики.
Першу втрату ми подолали: рівно за три роки по пожежі в Костелі, яка знищила наш концертний орган, ми завезли у Київ великий концертний орган швейцарської органобудівельної компанії "Kuhn Orgelbau", що подарований громадою Цюріха Національному будинку музики. І в цей момент він зберігається в розібраному стані до настання сприятливих умов для його будівництва. Зауважу, що для зведення органа акумульовані кошти донорів, які у 2021 році донатили на відновлення інструменту після пожежі. Тобто у нас вже є "Rolls-Royce" серед інструментів, і якщо ми не знайдемо залу, пристосованого для такого інструмента, ми ризикуємо втратити не "дерево, метал і труби", а репутацію держави, якій довірили культурну цінність.
Чому саме "Жовтневий"
Не потрібно будувати нову будівлю десять років. Рішення вже існує. Сьогодні держава судиться за повернення комплексу Міжнародного центру культури і мистецтв (Жовтневого палацу) у державну власність.
Це будівля з історією, складною, суперечливою, але з колосальним потенціалом.
Ми пропонуємо державі готовий кейс: передати цей комплекс Національному будинку музики й створити там головну музичну сцену країни.
Об'єднати під одним дахом тих, кого я називаю "безхатченками" української академічної музики: Національний симфонічний оркестр, "Київську камерату", "Київських солістів", інші провідні мистецькі колективи. Дати їм не тимчасовий прихисток, а стабільну інфраструктуру.
Український Barbican Centre
Йдеться не про черговий "палац культури" з косметичним ремонтом. Йдеться про створення сучасного культурного кластера – українського аналога Barbican Centre у Лондоні або Лінкольн-центру в Нью-Йорку.
Простір, де функціонує оновлена концертна інфраструктура (три концертні зали на 2000, 500 та 300 місць); працюють експериментальні музичні лабораторії, центр електроакустичної музики; формується Інститут музики з освітніми рограмами, стажуваннями, інклюзивним розвитком; створюється Музей музики та колекція музичних інструментів; діють майстерні з реставрації та виготовлення інструментів; систематизується музична інформація та налагоджується музичне видавництво; працює продюсерський центр академічної музики; формується професійна спільнота від дітей до світових зірок.
Це не про амбіції окремої інституції. Це про інфраструктуру культури як елемента національної безпеки. Такий центр змінює не лише культурну карту – він змінює логіку міста. Це місце тяжіння. Точка, де народжуються міжнародні проєкти, формується нова аудиторія. Місце, де дитина з передмістя може вперше почути "лондонський" чи "берлінський" симфонічний оркестр, а світова зірка – український хор.
Це економіка культури: туризм, освітні програми, партнерства з університетами, міжнародні резиденції.
Це інвестиція, яка працює десятиліттями. Український Barbican Centre – це не про престиж напозір. Це про майбутнє.
Наша зрілість
Повернення Костелу релігійній громаді – це відновлення справедливості. Створення справжнього Дому музики – це тест на зрілість держави.
Бо країна, яка здатна тримати фронт, має бути здатною тримати й культурний горизонт. Країна, яка бореться за свободу, має інвестувати не лише в зброю, а й у сенси. Зокрема, у простір, де формується не тільки сучасний репертуар, а й наша ідентичність завтра.
Ми готові взяти на себе відповідальність. Ми маємо колективи, досвід, міжнародну репутацію й чітку візію.
Тепер слово за державою. Так, усвідомлюю, держава – то ми. Тому, лупаймо далі цю скалу.
Ольга Кононенко, генеральна директорка Національного будинку музики,
заслужена діячка мистецтв України, членкиня Коаліції дієвців культури.
Автор: Ольга Кононенко
Концертна організація: Національний будинок музики
Джерело: life.pravda.com.ua
|