|
|
Богдана Півненко: Є музика, а є – українська музика
Всесвітньо відома скрипалька – про генетичне сприйняття рідної музики, "показушну" любов до мистецтва
5 липня 2013, п'ятниця
Поширити у Facebook
 Заслужена артистка України Богдана Півненко про блиск та злидні українських віртуозів від музики в ефірі телеканалу ТВі.
Мирослава Барчук: Ви народилися і росли до якогось часу в Харкові. Як це – бути дитиною великого міста?
Я до 15-16 років там жила. А потім мене запросив Богодар Которович до свого класу в Києві.
Скажу чесно – я з великим задоволенням переїхала, бо була закохана в Київ. Мені здавалося, що це найкраще місто у світі.
А про Харків зараз я просто не думаю, там уже дуже давно не була.
Тобто ви не були щасливі в дитинстві в Харкові?
Щастя – це так відносно… Всі діти щасливі, що вони просто живуть, радіють життю. Але не можу сказати, що моя дорога була встелена трояндами.
Ваше рідне місто яке?
Я вважаю, що це Київ – хоча написано Харків. З теплотою згадую школу, де я вчилася, хоча було нелегко. Ми по духу були там чужі – якщо йдеться про український дух. Але в мене була чудова вчителька Іванна Федотова, вона була як друга мама, це прекрасний викладач і надзвичайно хороша людина. Я її досі люблю і дуже часто телефоную, вона радіє моїм успіхам. Але відчуваю я себе в Києві – це моє місто і мені тут добре.
Якщо є особлива скрипка, дуже хороша, всі чують, що саме вона звучить. Але тут є ще й елемент легенди, містики, що це скрипка Паганіні
Ви потрапили в клас до Богодара Которовича – але ж треба було в поле його зору спочатку потрапити з Харкова.
Він приїхав. Є переваги в Харківській спеціалізованій музичній школі – там дуже хороший директор Валерій Алтухов, який веде дуже активне життя. Він дав школі поштовх – то конкурс Крайнєва вони постійно влаштовували, то “Музика – наш спільний дім”, куди приїжджали всі десятирічки СРСР давали концерти.
Він і запросив Богодара Которовича з майстер-класом до Харкова. Так Которович мене почув і покликав до себе. Дуже почесно потрапити в його клас. Це був десь 1993 рік, школа Лисенка. Але він саме того року поїхав в Австралію. Тому рік я займалася з Михайлом Кузнєцовим – це його асистент, теж прекрасний викладач. Потім він повернувся і вже більше в консерваторії наше навчання відбулося.
Богодар Которович любив, коли доказують, що ти можеш. І я намагалася йому довести, що можу. Думаю, мені вдалося. Пригадую, я подала на перший конкурс у моєму житті в Кишиневі – він там мав сидіти журі. І сказав: “Підготуєш програму, я послухаю. Якщо будеш готова – я тебе візьму. Докажи мені, що ти можеш”. Я це завжди згадую. Тоді були такі часи – консерваторію не опалювали, важкі часи для України. Було непросто – але це був хороший стимул показати, що в мене є характер, бажання, що я сильна. Я зіграла – й він сказав: “Так, я в тебе вірю – поїхали”.
Ви колись казали, що ніхто з ваших однокласників не досягнув того, що ви досягнули.
Залежно з чим порівнювати… Мала на увазі скрипалів – більшість із них працюють десь в оркестрах. Я говорила так про свій харківський клас, бо не знаю, де вони і що вони, багато хто з них просто покидав музику.
Ваш батько – відомий український художник Іван Марчук. Це вам допомагало житті чи навпаки, відчувався тягар цієї ноші, були надмірні очікування?
Спочатку я про це не задумувалася. А зараз можу сказати, що, звичайно, мені завжди… Взагалі все, що ми робимо – хочемо, щоби наші близькі нами пишалися. Так само я дуже задоволена, що тато приходить на мої концерти, що він може з гордістю сказати: “Оце моя донька виступає”. Я знаю, що він пишається мною – і для мене це дуже великий стимул, щоби відповідати, бути достойною доньки Івана Марчука.
Не можу сказати, що моя дорога була встелена трояндами
Коли ви зрозуміли, що ваш батько – великий художник?
Не можу так визначити час, коли. Я просто знала, що він – видатна людина, великий художник, дуже нестандартна людина. Зрозуміла це вже у більш свідомому віці – коли мені років 16 було я відчула. Він мене надихає, його мистецтво. І він дає такий приклад одержимості в мистецтві й бажання постійно йти вперед. Це дуже важливо для кожного митця – не зупинятися. І мені здається, що саме він своєю творчістю дає такий приклад.
Коли я започаткувала СD-антологію української сучасної музики, згадую, що до ньoго прийшла і кажу: “Ми зробили стільки дисків. Ти не будеш заперечувати, якщо я їх оформлю твоїми картинами?” А він на мене подивився і каже: “Як же може бути інакше?”
Скільки дисків має вже ця антологія?
Одинадцять. У 2008 році стартували шість дисків наших чи сім… Потім за якийсь час був Сильвестров, тоді невелика перерва… І я дуже задоволена, що цього року ми випустили три нові диски – це Мирослав Скорик, концерти №1, №2, №4 для скрипки з оркестром, а також “Пори року” Золтана Алмаші, нашого молодого композитора. Плюс ми спробували синтез мистецтв – картини Марчука як слайд-шоу на музику Сильвестрова “Мелодії миттєвостей”. Ми це робили як експеримент. Коли була виставка Марчука, стояв монітор і на ньому крутився цей диск. Люди підходили – і питали, де можна дістати. Й ми подумали – якщо подобається, треба випускати.
Які у вас настрої зараз? Лишитися в країні й працювати чи..?
Я для себе це вирішила доволі давно. Безумовно, я відчуваю себе тут. Не хочу жити там. Мені здається, що треба жити на тій землі, яка тебе народила, серед своїх людей. Наші люди найкращі, наша публіка найкраща – мені так здається. І нам є що сказати людям.
Безумовно, зараз дуже багато молодих талантів змушені покидати Україну, бо не можуть знайти себе, бо тут дійсно не так все просто, легко. І, безумовно, всі ми потребуємо підтримки і сприяння нашому мистецтву, творчості. Але мені здається, якщо сильно прагнути чогось, то обов’язково досягнеш.
Я знаю, що батько пишається мною – і для мене це дуже великий стимул, щоби відповідати, бути достойною доньки Івана Марчука
Ви казали, що завжди хочеться здобути визнання на батьківщині, що музикантові завжди приємно грати для співвітчизників. Чому? Хіба публіка не однакова? Хіба вам неприємно, коли вас вітають у Нью-Йорку, Парижі? Люди добре орієнтуються в музиці, цінують…
Приємно. Але ти туди приїхав – і поїхав. Я зараз вважаю, що визнання в себе на Батьківщині важливіше. Із задоволенням їжджу містами України і граю концерти. І не вважаю, що вони чимось гірші, ніж Париж, Лондон.
Можливо, я гостро відчуваю, що це моя країна, наші люди заслуговують, щоби ми для них творили. Більше того – вони потребують цього. У Києві багато чого відбувається, це столиця. А треба їхати до людей, які живуть не в Києві, дарувати їм радість, емоції, нести нашу культуру туди, показати, що ми живі, ми стараємося.
Я буквально два дні тому грала в Луганську. До мене підходить жіночка – вона там ведуча і викладає в одному з місцевих закладів. А я колись їй залишила цю нашу СD-антологію для цих інститутів, щоби вони про нашу музику знали не тільки з енциклопедій. І от вона до мене підійшла і каже: “Ми вам такі вдячні, що ви привезли ці диски! Вони нам такі потрібні!”
І для мене таке щастя почути ці слова! Бо це ж моя робота, все зроблене на ентузіазмі моєму, Матюхіна. Щастя, що ми це зробили і продовжуємо робити – і що це ціниться. І ціниться не лише в таких містах, як Тернопіль, Львів, де люди більше настроєні до української музики. Знаєте, не так, як у Криму, що “зараз ви слухали українську музику – а тепер послухайте музику”. Тобто є музика – а є українська музика.
Тому мені надзвичайно приємно, що в Луганську, в Дніпропетровську, в Запоріжжі до мене підходять і дякують за ці диски.
Кілька тижнів тому ви грали Паганіні на концерті пам’яті Богодара Которовича.
Це була сумісна наша ідея з Мирославою Которович і видатним скрипалем Борисом Громовим. Вона виникла несподівано, як і всі такі ідеї. Так сталося, що я і Мирослава займаємося з Борисом Громовим, він надзвичайна людина, неординарний музикант, надзвичайно талановитий. Він зараз розкриває те, чого ми не знали. Він дійсно допомагає нам ставати кращими, йти вперед. І народилася ця ідея зробити концерт пам’яті Богодара Которовича, бо я довго з ним працювала. Один час навіть він скрізь казав, що я – улюблена студентка, була тривалий час концертмейстером “Київських солістів”, я від початку пройшла шлях, коли було становлення колективу. І ми дуже багато їздили разом, тобто спілкувалися не тільки в стінах консерваторії.
Коли Мирося сказала, що здорово і ми можемо зробити, подумали, що Паганіні – це буде найкраще, що ми можемо виконати. Пригадуєте, десять років тому привозили скрипку Паганіні з Генуї спеціально для Богодара Которовича? Я грала в тому концерті, є запис з Оперного театру. Він виконував концерт Паганіні. І для мене було дуже символічно, що ми вибрали таку програму й нас підтримав Італійський культурний центр. Цей концерт показав, що публіка любить творчість Паганіні – був повний зал філармонії, дуже багато людей підходило. Тобто це було свято.
Мені здається, найголовніше на концерті – щоби публіка пішла звідти в відчуттям, що вона побувала на святі.
Я дуже люблю музику українських композиторів – і відчуваю, що це моє, ці інтонації, емоції. Можливо, це на генетичному рівні
Скрипка Паганіні приїжджала в Україну – ви грали на ній?
Не я – Богодар Которович. Тоді “Київські солісти” акомпонували йому в тому концерті. Це була дійсно дуже велика подія для Києва. На скрипці Паганіні можна грати тільки лауреатам конкурсу Паганіні. І не просто всім, бо лауреатами стають щороку. А чомусь вони вибрали Богодара Которовича…
А як це можна відчути по звуку, що це за відчуття?
Звичайно, ми відчуваємо. Якщо є особлива скрипка, дуже хороша, всі чують, що саме вона звучить. Але тут є ще й елемент легенди, містики, що це скрипка Паганіні. Пригадую, тоді був повний Оперний театр – всі хотіли почути ту скрипку. І тоді теж було відчуття свята. Мені взагалі здається, що музика Паганіні дарує це відчуття – вона дуже життєрадісна, пристрасна, емоційна, життєстверджуюча. І, звичайно, дуже віртуозна – для скрипалів там є як показати свою майстерність.
Російський альтист Бешмет казав, що російську класичну музику не може відчувати так музикант іншої національності. Наприклад, Чайковського не може відчути не росіянин. Так само і Бетховена чи Моцарта не може відчути хтось так, як німець чи австрієць. Ви вірите в це? Вірите, що “Мелодію” Скорика ніхто не зможе заграти так, як українці?
Напевно, нам приємно так думати. Але існують блискучі записи, коли музиканти інших національностей виконують музику Чайковського чи Бетховена. Це має право на життя.
Хоча, може, в чомусь він і правий. Бо ми генетично відчуваємо якусь музику. Скажімо, я дуже люблю музику українських композиторів – і відчуваю, що це моє, ці інтонації, емоції. Можливо, це на генетичному рівні.
Буквально цього року ми з Мирославом Скориком їздили в Париж – мали його авторський концерт, буквально місяць тому ми грали в Кембриджі. Він сам завжди каже про “Мелодію”: “Я коли її писав, ніколи не думав, що вона буде така популярна”.
Бачите, вона дає те, що в душі у кожного – наші емоції, життя, відчуття вона дійсно несе в собі, напевно.
Я для себе це вирішила доволі давно: безумовно, я відчуваю себе тут, в Україні. Не хочу жити там
А ви грали “Мелодію” Скорика перед західною аудиторією – от що ці люди відчувають?
Їм всім дуже подобається. Всім надзвичайно подобається. “Мелодія” Скорика діє, мені здається, більше на підсвідомість, ніж на свідомість. Бо вона не є така, яка кажуть, “круто-круто-круто”, коли дивує техніка, ще щось – але вона чіпає струни душі, як каже тато. Він дуже любить малювати під Скорика – я йому колись на віть записала на диску “Мелодію” – вона нон-стоп іде 40 хвилин. І от вона в нього постійно грає. Бо вона дійсно будить всі наші емоції.
Знаю, що Валентин Сильвестров ставив у приклад те, як ви граєте “Мелодію” Скорика, як ідеальне виконання. Співпраця ваша з Сильвестровим коли почалася?
У 2008 році. Вона зріла весь 2007 рік, бо Валентин Васильович написав “Баладу” – він це називає тиха музика, це невеличкі цикли для скрипки і роялю. Вони десь там журчать, тобто щоби це не було буквально. Це має будити якісь наші давні спогади, це не повинно дратувати – у нього ціла філософія. До речі, на цьому диску він пише, що у Баха є мистецтво фуги, а він це бачить як мистецтво мелодії.
Ми колись презентували диск у декількох країна на різних фестивалях, в тім числі в Берліні, Брно, Тбілісі, Ужгороді, Києві, Познані. Він розповідав якось у поїзді, що писав авангардну музику в 1970-х, а тепер такі красиві мелодії. І каже: “Я й тепер в авангарді – тільки авангард помінявся”. Мені це дуже сподобалося!
Дійсно, коли ми виконували, то спочатку трохи дивно, бо воно собі журчить, це однопланова музика, там нема яскравих емоцій. Але потім починається якась медитація. Один із циклів він мені присвятив – і там є музикальний момент, який став надзвичайно популярним – це така дуже невеличка п’єска. І Сильвестров казав, що коли вона звучить, це мають бути для всіх як спогади дитинства, те, що викликає найкращі емоції, де нам затишно, комфортно в душі.
Якось так сталося, що Валентин Васильович відчув – я граю не себе, а його. Тому він завжди приносить мені ці ноти, просить, щоби я зіграла. І я завжди з задоволенням відгукуюся. І от зараз ми маємо готувати, вже лежить на порозі “Мелодії миттєвостей – 2”. А ще ми десь через місяць їдемо в Вільнюс, у нас там декілька концертів з Сильвестровим, з Матюхіним – і будуть абсолютно нові твори, але з цієї ж серії. Вони всіх зачіпають.
У нас, на жаль, поки що відкладається на підсвідомості якийсь шансон – те, що називають субкультурою. От воно горлопанить скрізь – і від нього нікуди не дінешся
Мені здається, що ця музика Сильвестрова – це те, що зараз у світі потрібне, чого людство зараз потребує.
Так, це ніжність, музика тиші – щось в цьому є. Навіть те, наскільки популярний Сильвестров за кордоном – от ми приїхали в Познань на фестиваль Сильвестрова. П’ять днів були концерти тільки з творів Сильвестрова! Ми були в Чехії, в Берліні – концерти тільки з творів Сильвестрова! Тобто його хочуть чути там і там його дуже добре розуміють.
А якби в нас було, скажімо, п’ять днів музики Сильвестрова в Дніпропетровську – люди були б, як ви відчуваєте?
Не знаю, як щодо п’яти днів – але що інтерес був би, це безумовно.
А якщо порівняти… Я колись дивилася, як на фестивалі Баха в якому маленькому містечку стояли люди – і співали. Вони знають напам’ять твори, підспівують оркестру, хору. І це маленьке містечко з населенням 200 тисяч. Якщо порівнювати з нашою країною – є такий інтерес до музики класичної?
Інтерес формується, виховується з дитинства. І якщо говорити про ту ж Німеччину з музикою Баха чи Моцарта, то ви, навіть їдучи в метро, будете чути музику Баха. Вони пишаються своїми героями – і вони скрізь їх будуть пропагувати. Тобто воно там десь тихенько грає – і відкладається на підсвідомості.
В нас, на жаль, поки що відкладається на підсвідомості якийсь шансон – те, що називають субкультурою. От воно горлопанить скрізь – і від нього нікуди не дінешся. Тому, звичайно, таку музику почути дуже важко серед різноманіття різних голосів, які звучать у нашому радіо. Вони чомусь думають, що це некомерційне а це комерційно вигідне – і з цього складається репертуар, який формує наших дітей, молодь, їхній смак. А потім ми й отримуємо суспільство, в якому живемо. Бо ж формує суспільство культура – це показано всім.
Недавно слухала художнього керівника “Маріїнки” Георгія Гергієва. І він говорив, що в радянський час три чверті музики на телебаченні, на радіо – це була класична музика, якісна.
Я відповіла би так – що кіно і музика формували цінності народу. І в радянський час це добре розуміли, бо це те, що впливає на підсвідомість людини. Кіно формує героїв – те, кому ми хочемо наслідувати. Зараз у нас підмінені всі герої, всі цінності. Тому і втрачаємо себе, свою культуру – й Україну в результаті. Але все починається з формування наших цінностей і воно є підсвідомим. Бо коли це насильно, то йде відторгнення, бо ніхто не хоче насильства.
Безумовно, в радянський час це розуміли. Розуміють це зараз і в Росії – бо там виділяють дуже великі кошти на підтримку саме класичної музики, своїх театрів.
Треба жити на тій землі, яка тебе народила, серед своїх людей
Тобто ви відчуваєте, що в Україні немає такої державної політики? На собі як відчуваєте?
На собі… Можу сказати, що те, що я роблю, я роблю, бо хочу це зробити, бо це саме мій проект, я і виконавець, і продюсер.
Тобто воно грошей вам не приносить?
Ні.
Мирослава Барчук: Ви робите цю Антологію сучасної української музики, ви їздите обласними центрами українськими, бо хочете це робити, а не тому, що це приносить вам заробіток?
Звичайно, так – це наша об’єктивна реальність. Фінансово вигідніше поїхати за кордон – що всі й роблять. Талановиті виїжджають у пошуках кращого життя. На жаль, завдяки своєму першому чоловікові Володимирові Шульзі я можу дозволити собі робити те, що мені подобається заради ідеї.
Але таких людей – одна-дві в Україні. Всі решта хочуть поїхати туди, де можуть утримати свої родини, вижити.
Але я певна, що є, крім мене, ще ентузіасти, які намагаються щось робити.
Тобто класичне мистецтво того рівня, який ви демонструєте, в Україні тримається на ентузіазмі?
Більш-менш.
І держава не надає підтримки таким майстрам?
Можливо, надає – просто я чогось не знаю. Але згадую, як ми були в Познані на фестивалі Сильвестрова. Нас дуже гарно приймали і гід, яка була до нас приставлена, полька, розповідала, що в них страшна криза – 2009 рік – втрачають роботу, складно. Я питаю: “Як же тоді проводять фестиваль, запрошують солістів?” І вона відповіла: “А у нас на культуру завжди є гроші”.
Хочуться побажати нашій країні, щоби в нас теж так відповідали – що на культуру в нас завжди є гроші.
Коли прилітаєте в аеропорт Варшави – що ви чуєте? “Вас вітає Аеропорт Шопена”. Коли прилітаєте у Відень – звучить музика Моцарта. В літаку, коли летите в Прагу, звучить музика Дворжака і Смєтани. Велика психологічна дія цього.
“Мелодія” Скорика діє, мені здається, більше на підсвідомість, ніж на свідомість. Бо вона не є така, яка кажуть, “круто-круто-круто”, коли дивує техніка, ще щось – але вона чіпає струни душі
Нас може тішити те, що коли прилітаємо на Різдво в аеропорт Кеннеді, там звучить “Щедрик” Леонтовича…
Ви сказали, що ми не можемо запрошувати видатних музикантів в Україну, бо немає грошей, щоби оплачувати, купувати такі дорогі квитки – ви про це колись говорили в інтерв’ю, що до нас їдуть тільки ті, на кого не дуже є попит на Заході.
Річ у тому, що видатні музиканти, які зараз працюють, беруть дуже великі гонорари.
Але ж до нас приїжджає російська антреприза – і люди платять за Меншикова вісім тисяч гривень за квиток. Можна ж за ці гроші піти й послухати видатного скрипаля чи віолончеліста…
Можемо стикнутися з парадоксом, що люди не знають нічого про того видатного музиканта. Бо тут дуже присутній елемент реклами, процес створення кумирів і того, на що престижно піти – а на що не престижно.
Я свого часу була на концерті Паваротті в нас у Палаці “Україна” – то були всі, бо вважалося, що це престижно. Але він на той час уже майже не співав – виступав під фонограму. І не думаю, що всі справді отримали задоволення.
Але більшості людей і не потрібно було, щоби він співав – для них головне було, що вони прийшли і показали, що в них є ці вісім тисяч гривень. Залежно яка ціль походу культурного людей – отримати задоволення від мистецтва чи… Просто кажу, що дуже часто є інша мотивація такого походу.
Геніальність – це коли ти своєю працею, творчістю змушуєш людей задуматися про вічні цінності, заради чого вони живуть. І мені здається, люди, які цього досягають, дійсно є геніальними
Традиційна рубрика нашої програми – бліц-опитування “П’ять наївних запитань”. Головна риса жінки?
Жіночність.
Головна риса чоловіка?
Прямо протилежна.
Головна риса Богдани Півненко?
Це можуть краще сказати, напевно, люди, які мене знають.
А як ви відчуваєте?
Для мене дуже важливо бути чесною самій із собою.
Якби ви могли зустрітися з будь-якою людиною, яка будь-коли жила – хто б це був?
Напевно, Паганіні.
Що таке геніальність, по-вашому?
Геніальність – це коли ти своєю працею, творчістю змушуєш людей задуматися про вічні цінності, заради чого вони живуть. І мені здається, люди, які цього досягають, дійсно є геніальними.
Кажуть, що талант – це вміння влучати в цілі, в які ніхто не може влучити. А геніальність – це вміння влучати в цілі, яких ніхто не бачить. Я вам бажаю влучати в цілі, яких ніхто не бачить.
Автор: Мирослава Барчук
Виконавці: Богдана Півненко
Композитори:Мирослав Скорик
Джерело: ТВі, Homo Sapiens
|