|
|
Головний диригент Київської опери Василь Василенко: «Музика — ключ до сердець світу»
Сьогодні
Поширити у Facebook
Джерело: vechirniy.kyiv.ua
Цього року маестро Василь Василенко святкує 40-річчя творчої діяльності та ділиться роздумами про силу музики, поезію та майбутні постановки Київської опери.
Нещодно на сцені Київської опери на Подолі відбувся святковий концерт, присвячений 40‑річчю творчої діяльності головного диригента театру, народного артиста України, лауреата Шевченківської премії Василя Василенка.
У розмові з «Вечірнім Києвом» маестро розповідає про свій ювілей, поетичну творчість і нові оперні та музичні проєкти, які готує для української сцени.
— Пане Василю, цього року у вас ювілей — 40 років творчої діяльності. Що для вас означає ця дата?
— Для мене це не просто цифри, а особливий рубіж. Це час підсумків і водночас нових початків. Як сказав Артуро Тосканіні: «У мистецтві немає кінця, є тільки початок». У житті кожної людини є період, коли ми розкидаємо каміння — шукаємо себе, пробуємо різні шляхи, творимо й помиляємося. А потім приходить час його збирати, осмислювати зроблене, бачити плоди своєї праці. Але важливо не лише зібрати, а й скласти — щоб зрозуміти, який урожай ми маємо показати перед Творцем, перед батьками, вчителями, друзями, усіма, хто був поруч упродовж нашого становлення, як особистості.
Для мене цей ювілей — можливість озирнутися назад і побачити, що залишилося у пам’яті людей, які постановки стали знаковими, які проєкти дали поштовх для розвитку української музики. Це також нагода подякувати тим, хто підтримував мене у різні часи — від дитинства в рідному Медвині до великих сцен у Донецьку, Одесі, Києві, Лондоні чи Берліні.
Водночас це і погляд уперед. Бо ювілей — це не крапка, а кома. Це момент, коли ти розумієш: досвід накопичено, але ще є сили й бажання творити, відкривати нові горизонти, ділитися музикою й поезією з людьми. Я відчуваю, що попереду — нові постановки, нові зустрічі з глядачами, нові можливості для української культури заявити про себе у світі.
— Як ви вирішили відзначити цю подію?
— Я не хотів робити гучні урочистості. Сьогодні ми переживаємо трагічні часи, і масштабність була б недоречною. Саме тому я обрав формат творчого вечора у Київській опері, де переплітаються дві мої музи — музична й поетична.
Тож на моєму музично-поетичному вечорі «Маестро запрошує» я мав честь поділись з глядачами моїм скромним, не лише музичним, а й поетичним доробком. Я — автор трьох поетичних збірок: «Медвинські сади», «Тотоха», «На берегах Хороброї» (четверта — «на виданні»), де оспівую красу, історичне минуле Батьківщини, зокрема моєї рідної Богуславщини, а також крізь призму філософських роздумів реалії нашого сьогодення.
— Чи давно захопилися поезією?
— Пишу з юності. Це почалося з трепету весни, природи, кохання і переживань за долю України. У студентські роки мої поетичні нотки підсилив Анатолій Якович Калоша. Він читав нам свої чудові вірші, а також відкрив одухотворену велич поетичного слова Ліни Костенко та Василя Симоненка, таким чином, прищепивши мені палку любов до поезії. Згодом поезія знаходить відлуння і в моїй музичній творчості, адже музика й поезія — як дві рідні сестри, завжди йдуть поруч.
— Що для вас означає диригентська професія?
— Для мене диригентська професія — це одна з найтонших форм проникнення в таїну її величності Музики. Кожен музикант йде до цього таїнства своїм шляхом: скрипаль — через струну, піаніст — через клавішу, вокаліст — через голос. А моя дорога — крізь призму проникнення в глибину задуму композитора, через відчуття форми, драматургії виконуваного твору, через магічну єдність багатьох сердець, що зливаються в одному звучанні.
Музика для мене — щось божественне, вона здатна підносити людину над буденністю, дарувати відчуття причетності до вічного. Я присвятив їй кілька рядків:
«Благословенна в музах, подих раю,
На дивозвуків твій святий вівтар,
Несу любов — мого життя нектар -
Тобі, моя володарко земная».
Василь Василенко «До Музики»
— Ви багато гастролюєте за кордоном. Як сьогодні сприймають українську музику у світі?
— Ще з початку своєї діяльності я займався її популяризацією. Коли диригент приїздить у чужу країну й стає за пульт місцевого оркестру, він має право та обов’язок представити і свою культуру. Особливо мені запам’ятався виступ у Китаї у провінції Хуанчжоу, де щороку на Новий рік запрошують нового диригента з іншої країни.
— І ви наполягли на включенні українських творів?
— Так. Коли я побачив програму, там була лише європейська класика й російські композитори. Я сказав: «Ні, панове, я погоджусь лише за умови, якщо у програму буде включено три українські твори». Врешті вони включили два — увертюру до «Тараса Бульби» М. Лисенка та «Мелодію» М. Скорика. «Щедрик» відхилили, бо вважали його американським, не знаючи, що він українського походження. Мені було прикро…
— Ви згадували, що тоді написали свій вірш «Щедрик» і замовили нову симфонічну версію?
— Саме так. Я попросив композитора Євгена Брагу створити симфонічну версію «Щедрика» звучанням на 5–6 хвилин. Пояснив йому своє бачення твору: вертепи сходяться з різних вулиць, гір, і разом щедрують, музика наростає, кульмінація — і вся глядацька зала щедрує разом із оркестром, що створює враження духовної мантри.
— Пане Василю, ви часто наголошуєте на важливості популяризації української музики. Чому це для вас так принципово?
— Бо ми маємо одну з найбагатших оперно-симфонічних спадщин у світі, але вона довгий час була осиротілою. Досить возити «спагетті в Італію» — треба показувати своє. Війна боляче вдарила, але саме вона змусила нас активізуватися, піднімати всі сфери нашої діяльності, в тому числі й музику. Не дарма кажуть, що українська музика — це найзапашніша вітка на дереві світової культури. Музика — найбільш демократичне мистецтво, вона швидше за живопис чи слово пробивається до слухача. Це ключ до мільйонів сердець світової спільноти.
— Пане Василю, до роботи в Київській опери, ви плідно співпрацювали з Президентським оркестром. Розкажіть про цей досвід.
— Ми справді активізували роботу з оркестром і вивели його у формат співпраці з фестивалем Kиїв Музик Фест. Декілька разів ми презентували вокально — симфонічні та інструментальні програми. Це були музичні діалоги: Україна–Китай, Україна–Австрія, Україна–Аргентина. І результатом цієї активної співпраці став наш блискучий виступ у Берлінській філармонії з програмою «Серце України».
— Хто долучився до цього проєкту?
—У концерті брали участь всесвітньо відомі українські артисти, вокалісти: Людмила Монастирська, Дмитро Попов, Андрій Бондаренко, Андрій Гонюков та скрипаль Дмитро Ткаченко. Концерт проходив під егідою Посольства України в Німеччині та став заключним акордом каденції посла Андрія Мельника. Він разом із дружиною Світланою підтримали нас, за що я їм щиро вдячний.
— Понад 10 років свого життя в другій каденції ви працювали на посаді головного диригента у Донецькому академічному театрі опери та балету імені Анатолія Солов’яненка. Що згадуєте про той період?
— Це був надзвичайно продуктивний період в моєму житті, коли я мав повний простір для реалізації творчих задумів. Саме тоді театр отримав національний статус після постановки опери «Богдан Хмельницький» Костянтина Данькевича, а згодом — Шевченківську премію за постановку опери «Летючий голландець» Ріхарда Вагнера. Я відчував, що посадив на Донбасі не одне творче дерево, яке плодоносило благодатними плодами.
— У 2014 році війна та окупація міста назавжди змінила ваше життя. Як вам вдалося почати все заново у Києві?
— Це було нелегко. Я залишився без роботи, житла, контрактів. Але мене підтримали тодішній ректор Національної музичної академії Володимир Рожок та керівник Президентського оркестру Анатолій Молотай. Завдяки їм я відновив педагогічну діяльність, згодом поставив «Ріголетто» в оперній студії та розпочав співпрацю з Президентським оркестром.
— Які проєкти стали для вас знаковими у Києві?
— Під час роботи з Президентським оркестром, мене запросив Петро Качанов (директор — художній керівник Київської опери) поставити оперу французького композитора Шарля Гуно «Ромео і Джульєтта». З того часу розпочалася моя співпраця з цим прекрасним колективом на посаді головного диригента театру. Згодом, мною були звершені постановки балету Анатолія Кос-Анатольського «Сойчине крило» та опера «Фальстаф» Джузеппе Верді.
— А які постановки ви вважаєте найбільш знаковими у своїй кар’єрі?
— Для мене знаковими проєктами є: створення Міжнародного фестивалю оперного мистецтва «Золота корона» в Одесі на благо порятунку та відродження світової зодчої перлини Одеського оперного театру; презнтація оперно-балетного мистецтва Одеського оперного театру у столичній опері в Хорватії (м. Загреб), у Лівану (м. Бейрут), в Канаді (Торонто-опері), у Швейцарії, у Великій Британії (в тому числі в Королівському Альберт-холі Лондона). Повертаємось у Донбас-оперу. На сцені цього театру вперше мною були поставлені опери: «Катерина» М.Аркаса, «Шлюбний вексель» Дж. Россіні, «Телефон» Дж. Менотті, «Фальстаф» Дж. Верді (вперше в Україні), «Богдан Хмельницький» К. Данькевича (у новій авторській редакції) і саме ця постановка принесла театру статус Національного. І нарешті, опера «Летючий голландець» Р. Вагнера, яка принесла театру Шевченківську премію.
— Що для вас головне у творчості сьогодні?
— Головне знайти стежину до кожного серця глядача, розбудити їх приспані душі та почуття, хоч на мить переключити увагу людей з реалій нашого сьогодення у світ прекрасного.
— А які плани має Київська опера театр на поточний театральний сезон?
— На початку цього театрального сезону під орудую Петра Качанова як режисера — постановника і Євгенія Воронка як диригента — постановника відбулась знакова подія — прем’єра рок-опери «Патріот» на музику українських виконавців — «Братів Гадюкіних», «Скрябіна», Марії Бурмаки, Тараса Петриненка, Костя Москальця, Олександра Ярмака, Євгена Воронка, та чудова прем’єра романтичного балету «Жізель» А. Адана диригента-постановника Сергія Голубничого та балетмейстера-постановника народної артистки України Тетяни Боровик.
В планах театру оновлення опери «Ромео і Джульєтта» Ш. Гуно та рок-опера «Ісус Христос — Суперзірка» Е. Л. Вебера і Т. Райса. Авторські права отримані і незабаром розпочнуться кастинги. Опери традиційно для нашого театру будуть звучати українською мовою.
— До речі, а які композитори для вас найближчі та найулюбленіші?
— Я не віддаю прерогативу комусь одному. Це як сад квітів: кожна квітка — божественне створіння. Так само і композитори — всі поціловані Богом. Кожен твір — це сповідь, маленька чи велика історія. Завдання диригента — знайти той «нектар» у кожному творі, проникнути в його глибину й подарувати слухачам.
— Ви любите згадувати про Гору Тотоха на Богуславщині як своє місце сили. Розкажіть трохи про це?
— Про Тотоху ще 20–30 років тому знали лише мої земляки з Медвина. Але один з них — Іван Салата підняв цю тему, вивчаючи духовну культуру. Він відкрив велич Медвинського кургану між Медвином і Хижинцями. Згодом люди почали відвідувати це місце, там встановили знак, і тепер Тотоха знана у світі як місце сили. Моя друга поетична книжка має назву «Тотоха», і перший вірш у ній присвчений саме цьому кургану.
Світлини для публікації надані пресслужбою Киїської опери. Автори світлин: Вадим Гнідаш, Анна Франко.
Автор: Тетяна Асадчева
Диригент: Василь Василенко
Концертна організація: Київська опера
Джерело: vechirniy.kyiv.ua
|