Богдана Півненко: «Я казала чоловікам, що вмію прикрашати життя, а вони – погоджувалися» | Music-Review Ukraine
Головна
Інтерв'ю
Богдана Півненко: «Я казала чоловікам, що вмію прикрашати життя, а вони – погоджувалися»
Півненко Богдана
Богдана Півненко: «Я казала чоловікам, що вмію прикрашати життя, а вони – погоджувалися»
8 травня 2016, неділя
Поширити у Facebook

Її батько — видатний художник Іван Марчук.

Одначе для творчої долі пані Богдани не пензель став визначальним, а смичок.

Вона відомий музикант, віртуозно виконує твори світової класики.

Та основним своїм завданням вважає передовсім пропаганду української музики. Про творчість, про особисте й буде розмова із заслуженою артисткою України, лауреатом міжнародних конкурсів Богданою ПІВНЕНКО.

— Пані Богдано, як відчули, що ваше покликання — музика, й саме скрипкова?

— Мені було тоді сім років. З мамою йшла вулицею, вона побачила оголошення про набір по класу скрипки. Запитала мене, чи не хотіла б записатися, я одразу погодилася. До того ж згодом мені дуже сподобалася вчителька. Вона змогла мене зацікавити, вселила бажання вчитися гри на скрипці.

— Як стали ученицею одного із засновників сучасної української скрипкової школи славетного Богодара Которовича?

— З мамою жила в Харкові, навчалася у музичній десятирічці. Якось до нашого міста приїхав Богодар Которович. Знаменитий скрипаль організував майстер-клас. Мені захотілося також зіграти на цьому заході. Богодарові Антоновичу моя гра сподобалася, він запросив мене продовжити навчання в столиці, у своєму класі. Просто не могла не скористатися такою удачею. Тож поїхала до Києва дев’ятикласницею.

— Але насправді удача не завжди супроводжувала вас на скрипковій стезі?

— Так, не завжди все йшло на лад, були розчарування. Навіть іноді вважала, що краще все-таки покинути музику. Вступила до економічного університету. Рік провчилася й збагнула — не моє. Спочатку взяла академічну відпустку, а відтак і взагалі не повернулася до університету. Я сповна віддавалася скрипці, давала концерти. Щиро кажучи, важко пробивала собі дорогу в творчому житті. Один очільник національної музичної академії свого часу навіть кинув мені: «Ти — вискочка, тебе не раді ніде бачити». Довела своєю наполегливістю, відповідальністю в скрипковій праці — таки раді.

— Скрипаль-музикант — це жіноче?

— Скрипаль для мене, незалежно від статі, — це коли людина не може жити без скрипки, коли інструмент стає голосом твоєї душі, потребою брати його та дарувати людям хвилини радості, приємного, божественного. А коли ще й чудово, або й віртуозно виходить, це — найвище задоволення.

— За вами міцно закріпилися з легкої руки моїх колег висловлювання: «Паганіні в спідниці» і «Та, що біжить». Вони точно відображають ваше музичне єство, покликання?

— Напевно, багато хто читав відому казку «Аліса в країні чудес». Головна її героїня впевнена: аби залишатися на місці, треба постійно бігти. Для музиканта, як і для будь-якої творчої людини, як на мене, це твердження надто важливе, щоб не втрачати цікавість публіки. Отож я й біжу, відкриваю для себе нові музичні твори, авторів, колективи та глядачів. Скажімо, в Україні грала не лише з відомими столичними та національними ансамблями, оркестрами, але й із колективами Львова, Тернополя, Одеси, з інших міст.

Знаю, що журналісти назвали мене «Паганіні в спідниці». Це велика відповідальність. Скрипалі не часто беруться виконувати твори цього великого італійського композитора. Ніколо Паганіні був скрипалем-віртуозом. І його музика потребує ефектного, блискучого виконання, а отже, продемонструвати скрипалю весь свій талант, досконалу техніку гри, найвищий ступінь майстерності. У моєму репертуарі є твори Паганіні.

— Мав насолоду почути не менш технічно складний концерт для скрипки з оркестром №5 бельгійського композитора Анрі В’єтана, який ви виконали разом із симфонічним оркестром Тернопільської обласної філармонії.

— Цей концерт Анрі В’єтана музиканти знають, але маєте рацію: його мало хто виконує через технічну складність. Він привабив, бо мені цікаво брати такі вершини. Коли їх підкорюєш, то, як у горах, відкриваються нові обрії.

— Тішуся, що ви ще й активно популяризуєте твори українських композиторів.

— Так, я перважно займаюся українською музикою. Вважаю, що це моє завдання чи місія. Особливо, щоб вона була широко репрезентована насамперед у медіа-просторі. Сучасний слухач або глядач що робить? Правильно: заходить у всесвітню павутину та шукає, дивиться, слухає музику на власний смак, прагне мати її записи у власній фонотеці. Я на концертах не просто виконую українську скрипкову музику, а й розповідаю про неї, про авторів. Коли граю українську музику, відчуваю її на генетичному рівні. Щодо неї не існує ще стереотипів, я вільна в її прочитанні. З великим задоволенням виконую твори Мирослава Скорика, Євгена Станковича, Валентина Сильвестрова, Володимира Зубицького тощо.

Свого часу загорілася видавати «Антологію сучасної української музики» у цифровому форматі. Фінансувати цей проект узявся мій перший чоловік, бізнесмен Володимир Шульга. Для ілюстрації компакт-дисків використовували картини мого батька Івана Марчука. Але Володя загинув. З другим чоловіком Олегом Павлюченковим перейнялися популяризацією української класичної музики. Він знімає наші концерти й виставляє в YouTube. Україна й світ завдяки цьому може бачити та знати, що граємо. Адже аби гідно конкурувати на міжнародних широтах, треба, щоб про українську музичну культуру відали. Ми ж маємо, я б сказала, колосальну музику, прекрасних композиторів.

— Два роки тому ви організували проект підтримки музично обдарованих хлопчиків і дівчаток «Ми діти твої, Україно». Як визрів задум такої доброї справи?

— Радше зненацька. Я беру участь у журі найбільшого дитячого конкурсу «Акорди Хортиці», де змагаються кількасот хлопчиків і дівчаток у різних музичних напрямах. Чула там і захоплювалася грою деяких діток. Мені захотілося, щоб вони виступили на великій сцені разом з оркестром. Ба більше — цей концерт закривав хтось із найвидатніших представників сучасної української класичної музики. Задум вдалося здійснити. Я запросила передусім юні таланти з Криму, Харцизька, Макіївки, інших міст Донбасу, які через російську агресію стали переселенцями. Кошти, зібрані від концерту, передали на потреби дітей. Відтак отримали запрошення на наші виступи у Парижі, Відні, Нью-Йорку (в штаб-квартирі ООН), у Вашингтоні.

Ніколи й не гадала, що матиму своїх учнів. Нині їх уже десяток.

— Ваш син Богданчик також захоплюється скрипкою?

— Йому дев’ять років. Він, мабуть, у пошуках свого покликання. На скрипці йому до вподоби виконувати «Щедрик», любить грати на роялі, нині знайшов себе у фортепіано та джазових барабанах. Ще має хист до малювання. Мій батько завжди заходить до кімнати, де розвішані Богданчикові картини, дивиться й промовляє: «Молодець!».

— А вами батько пишається?

— Ще б пак! Коли є змога, обов’язково приходить на мої концерти. Загалом він пишається мною, а я — надзвичайно пишаюсь ним, його творчістю. Каже, що я дуже на нього схожа, насамперед характером.

— Мабуть, не кожен знає, що ви — донька славетного Івана Марчука. Невже не бажали взяти собі його прізвища?

— Батько хотів. Та на той час мене вже знали як Богдану Півненко. Мала намір написати Півненко-Марчук, але ніяк не знайду часу на цю паперову тяганину.

Зауважу: завдяки татові я познайомилася зі своїми двома чоловіками. Перший, підприємець Володимир Шульга, був палким шанувальником творчості мого батька, допоміг йому видати монографію, організувати виставку. Другий, кінорежисер Олег Павлюченков, знімав про нього документальний фільм.

— Як бережете пам’ять про першого чоловіка?

— За день до трагічної події я збиралася у Запоріжжя, щоб бути у журі дитячого конкурсу. Чомусь дуже хотіла, щоб Володя супроводжував мене. Та він залишився в Києві. Наступної ночі сталося непоправне. Смерть чоловіка я пережила вкрай важко, страшенно дошкуляв розпач, депресія, сиділа на антидепресантах, довелося звертатися по допомогу до психотерапевтів. Так тривало три роки. Гадаю, Олег Павлюченков у моєму житті з’явився вчасно та дав мені надію жити далі. Світлу пам’ять про Володимира в нашій родині свято бережемо. Щоліта син Богданчик разом зі мною відпочиває в Карпатах — у рідному селі свого батька, спілкується з родичами.

— Ви — осередок родинного вогнища?

— З появою у моєму житті другого чоловіка я почала менше їздити на гастролі. Двічі навіть відмовлялася від них. Адже сім’я для мене стала важливішою. Часто до нас навідується батько, всі разом відпочиваємо, мандруємо Україною та зарубіжжям.

— Граєте спеціально для чоловіка?

— Він постійно чує, як удома я репетирую, буває на моїх концертах, записує їх, щоб оприлюднити у медійному просторі. Але якось повернувся Олег пізно ввечері з роботи, а я одразу попросила його послухати два концерти Паганіні та Бетховена, які підготувала. Він вислухав і тихо промовив: «Може, ти мені хоч чаю наллєш?»

Син, чоловік, батько мене надихають. Ми не просто однодумці, ми на одній хвилі живемо. Намагаюся так розпланувати час, аби вечір присвятити їм. Зрештою, у мене ніколи не буває вихідних. Половину хатніх справ узяв на себе Олег: готує, миє посуд. Він — золотий! Я казала своїм чоловікам, що вмію лише грати на скрипці та прикрашати життя, а вони, як не дивно, погоджувалися.

— Маєте власний рецепт здійснення мрій?

— Треба дуже вірити й добре знати, чого душа прагне, бо багато людей насправді не відають, чого бажають. Я хочу, щоб нарешті в Україні настав мир. Намагаюся допомагати нашим бійцям АТО, беру участь у доброчинних концертах.




Автор: Микола Шот
Виконавці: Богдана Півненко
Джерело: Te.news



Інші:

«В Європі почали слухати українську музику»
Диригентка Оксана Линів: Чайковського треба українізувати
Творчий шлях композитора і диригента з Луцька Володимира Рунчака
"Вже це все набридло": співачка Монастирська про те, як замінила путіністку Нетребко і настрої за кордоном
Львівський органний зал: українські ноти, які об'єднали світ
Музика свободи і віри
"Співпрацювати з руснею не буду", — як жив і загинув в окупованому Херсоні диригент Юрій Керпатенко
Василь Василенко: “Ми повинні відроджувати й репрезентувати своє мистецтво у світі
Олександр Родін про нові творчі проєкти
Допитували всю ніч та знімали з трапа літака: оперна співачка Марія Стеф'юк розповіла, як її переслідувало КД
Сюрпризи від Ігоря Саєнка
Актор Анатолій Хостікоєв - про театр під час війни, контакт із глядачем та чому Україні не можна програвати
Єжи Корновіч про оперу «Родинний альбом»: «Європа – це велика родина»
Микола Дядюра про прем’єру та гастрольні маршрути
Раду Поклітару: “Прем’єра “Тіней забутих предків” – це подія світового масштабу!”
Цьогоріч на Шевченківську премію подали 74 заявки у 7 номінаціях: Євген Нищук про критерії та залаштунки премії
Роман Ревакович: Останнім часом мене засипають питаннями про український репертуар [інтерв'ю]
«Україна ще має відбутися як оперна держава»: розмова з першим українським композитором, який пише музику для Метрополітен-опера
Балет “Мадам Боварі” - новинка в афіші Національної опери України
Як козаки і пірати москалів били: мюзикл «Неймовірні мандри і пригоди козака Василя Сліпака»
«Забудьте про російську культуру, яка пригнічує вашу власну»
Майбутня прем`єра “Сойчиного крила” стискатиме серце глядача, — директор-художній керівник “Київської опери” Петро Качанов
Зірка, патріотка і наша сучасниця
Рок Фаргас: «Я дізнався про багатьох неймовірних композиторів України»
Музика + театр
Михайло Швед: “Розширюємо репертуарні грані новими творами, виконавцями та ідеями”
“Я ентузіаст створення нового українського репертуару”
Казка від Юрія Шевченка
Олена Ільницька: «Сподіваюсь, мій твір є моїм внеском у Перемогу»
«Маріупольська камерна філармонія відроджується у Києві», — диригент колективу Василь Крячок
“Я хочу показати слухачам нашу потужну мистецьку школу, українську самобутню культуру”
У Львові відкрити Камерну залу імені Мирослава Скорика
“Псальми війни”
"Кіт у чоботях"
“Opera Europa - це велике інформаційне і колегіальне поле”
Володимир Сіренко: “Продовжуємо активно працювати”
“Ми займаємося творчими пошуками нових форм виразності, вдосконалюючи свій професіоналізм”
На Херсонщині завершився XXV Міжнародний театральний фестиваль "Мельпомена Таврії"
Як стати людиною?
«Життя неможливо зіграти під фонограму, як і справжню музику», — диригентка Леся Шавловська
      © 2008-2024 Music-review Ukraine