Раду Поклітару: «Хочу стати громадянином України. Але хто дасть паспорт?» | Music-Review Ukraine
Головна
Інтерв'ю
Раду Поклітару: «Хочу стати громадянином України. Але хто дасть паспорт?»
Раду Поклітару: «Хочу стати громадянином України. Але хто дасть паспорт?»
4 листопада 2012, неділя
Поширити у Facebook

Балетмейстер Раду  Поклітару. Фото з сайту: http://dt.uaБалетмейстер Раду Віталійович Поклітару — абсолютно щаслива людина.

Він усім потрібен і скрізь встигає. Він — у телевізорі (СТБ, «Танцюють всі!»); у Большому театрі Росії (арт-авангард вкупі з видатним режисером Д.Доннелланом); возить у Перм своїх артистів з «Київ-модерн-балету» для російсько-українського проекту.

А ще — «його університети» в університеті Поплавського.

Багато гастролей у далекому зарубіжжі.

Каже: «Якби нормальна людина побачила в комп’ютері мій щоденний графік, її б ухопив серцевий напад!»

Та ось ще один новий пункт у цьому графіку. Із серпня 2012-го він — художній керівник Київського муніципального дитячого музичного театру, що на Подолі (у ПК «Славутич»).

«Навіщо тобі ще й це?» — «Розумієш, Світлана (С.Зоріна. — О.В.) запросила на розмову, і я недовго думав, відразу погодився, оскільки мій «Київ-модерн-балет» давно творчо співіснує в одному просторі з цим чудовим театром… І мені хочеться, аби цей колектив уцілів…» — «Гаразд, про театр потім…»

— Раду, чи багато творчого часу «з’їдає» данс-проект на СТБ? І чи дуже від цього потерпають у «Київ-модерн-балеті»?

— Звісно, часу мало. Та все ж «Танцюють всі!» іде не цілорічно, а тільки три місяці. До того ж я не постійно ставлю там номери. Інколи просто у прямому ефірі. А решта часу між ефірами — гастролі, постановки, багато іншого. Знову ж — студенти в Університеті культури і мистецтв…

— А це навіщо? Це чия пропозиція — особисто Поплавського?

— Ні, запропонувала завкафедрою сучасної хореографії. І я погодився ще торік. І жодного разу не пожалкував. Це ж творча праця. Особливий драйв… Відчуваю, що мені це потрібно.

Проте основна мета мого існування в Києві — «Київ-модерн-балет». А зараз головна посада в моєму житті — художній керівник Дитячого музичного…

— Наскільки серйозно ти налаштований «художньо керувати» — розвивати й відроджувати — саме цей нещасний театр, що його різні негідники постійно намагаються вижити з Подолу?

— Серйозно налаштований. Адже я не місяць і не рік живу й працюю в Києві, в Україні… А, вважай, із 2005-го, коли
виникла ідея «Київ-модерн-балету».

— У такому разі, з неймовірним масивом роботи в Україні, чому досі не «громадянин України»? Що заважає?

— У мене громадянство білоруське. Але я вдячний СТБ за допомогу в отриманні постійної посвідки на проживання в Україні. Не уявляєш, наскільки це спрощує життя. Бо щовесни в мене починалося «весняне загострення». Треба було зібрати 34 довідки і стільки ж інших документів, аби отримати черговий річний дозвіл на роботу й на його підставі — свідоцтво на тимчасове проживання…

— То все ж таки українське громадянство світить?

— А хто мені його пропонує? Хто? Бажання є. Хотів би стати громадянином України. Однак багато складнощів. Це ж велетенський оберемок не тільки документів, а й проблем. Мабуть, треба було б продати нирку, щоб зібрати на ті гроші всі неоціненні довідки. Отож поки що мене влаштовує і така форма мешкання. Але якщо хтось із українських високопоставлених людей захоче мені допомогти — вручить український паспорт, що ж… Я буду йому безмежно вдячний. Я візьму цей паспорт, покладу його в кишеню біля серця. І дбайливо зберігатиму. А ту людину запам’ятаю на все життя.

— Громадянство — білоруське… Посвідка на проживання — українська. Місце народження — Молдова. Твоя адреса — «не дом и не улица»?

— Дякувати Богу, впродовж усього цього напруженого київського періоду мені все ж таки вдається вириватися в Молдову. До своїх близьких. І ці моменти моєї присутності вдома — повна ідилія. Особливо коли збирається вся родина. Мама й тато, як і раніше, живуть у Кишиневі. Тато, Віталій Поклітару, ще викладає в хореографічному училищі. У мене є старший брат. І він єдиний «небалетний» (бо й мама, Людмила Недремська, була солісткою балету Молдавського академічного театру опери і балету). Я щасливий, що брат дуже підтримує батьків. Батьку вже 77…

— Але тебе ж, очевидно, запрошують і в Кишинівський театр імені Бієшу — щось поставити на батьківщині?

— Регулярно кличуть у цей театр. Щойно з’являюся вдома. Це вже як якийсь різдвяний ритуал. І я вдячний директору за таку увагу. Але, бачиш, у чому річ… Я пропрацював у Кишинівському театрі рік. Теплі почуття до артистів залишилися. Проте питання з моїм поверненням до Кишинева закрите остаточно. Я давно не бачив їхніх спектаклів. Тому й не хочу нічого казати про творчий стан цього колективу. Гастролі — так! Ми приїжджаємо туди з «Київ-модерн-балетом». Між іншим, у Кишиневі навіть видали книжку про мене… Уявляєш? Час помирати, мабуть… А так… Молдова — це чудова можливість побачитися з батьками. Ми з братом часто возимо тата й маму в Затоку (неподалік Кишинева) — і кілька днів там проводимо разом. Багато спілкуємося.

— Отож, підживившись димом вітчизни, повертаєшся в Україну, в Київ, і ловиш себе на думці: і що ж мене тут так дратує, а що, навпаки, захоплює (можливо)? Чи… Чи, як кожен митець, — «живемо у вежі зі слонової кістки»?

— Якщо чесно, то я справді живу у «вежі». І не витикаюся звідти. Тільки я не знаю, з чого вона зроблена, ця вежа. З якої такої кістки? А так… Живу на Андріївському узвозі. Працюю неподалік — на Подолі. У Київському муніципальному.

— Квартира на Андріївському — на чесно зароблені в Україні?

— Ні. Квартира на Андріївському — це житлоплоща, надана мені Володимиром Філіпповим, меценатом «Київ-модерн-балету». Це його квартира. І я там просто живу. Пішки до роботи всього три хвилини. Оскільки постійно поспішаю і їжджу машиною, то абстрагований від українських суспільно-політичних реалій… Тому мене мало що дратує. Бо не включений у цей загальний ритм. І ось, навіть забігаючи наперед, зазначу: в питаннях поточної політики я катастрофічний профан! Для мене головне інше.

— Що ж?

— Те, що мені дуже подобається в самому Києві. Це місто — ідеальна золота середина між… Між спокоєм, тишею й стерильною чистотою Мінська (де я прожив десять років) — і творчою та діловою інтенсивністю, що диктує, скажімо, московський спосіб життя. Отож Київ десь посередині — між Москвою та Мінськом.

У Москві, в принципі, я теж міг би жити. Інколи живу там, коли приїжджаю у справах у Большой театр (це гостьовий флігель при самому театрі). Однак… Я з’являюся там, прибігаю в театр — і це все моє «спілкування» з Білокам’яною. На решту бракує часу.

— Зрозуміло, Москва поки що театральна Мекка (хоча скоро і здується «завдяки» неосвіченим реформаторам). А що насамперед тобі тепер цікаво у європейському або американському сучасному театральному житті, актуальній хореографії?

— Для мене є певні лідери на цьому напрямі. Причому абсолютні. Досить добре знаю американський ринок сучасної хореографії. Але саме на європейському ринку творять особистості, котрі за рівнем майстерності прямо боги. Так, можна сперечатися з приводу художнього наповнення тих або інших творчих речей. І треба сперечатися. Та ось у Нідерландах, на мій погляд, є недосяжна хореографічна вершина… Тамтешній театр балету на найвищий рівень підняв Іржі Кіліан, легенда сучасного танцю. Під час кожної своєї появи в Нідерландах я намагаюся переглядати все, що вони роблять. Заздалегідь по Інтернету це відстежую. Інколи навіть на шкоду своєму театру: відправляю артистів танцювати «Лускунчик» або «Болеро», а сам — в електричку і їду дивитися те, що вони показують…

— Сьогодні Національна опера України анонсує «Баядерку» у версії великої балерини Наталі Макарової. Як ти ставишся до практики ось такого відновлення шанованих балетних брендів?

— Треба відновлювати, якщо це добре. Потрібні й нові прочитання. Запевняю: за десятиліття, які минули від дня прем’єри «Баядерки» у XIX столітті, вона зазнала неймовірних змін у виконавському плані. Бо виконавське мистецтво старіє катастрофічними темпами. І, звісно, треба оновлювати різні спектаклі. Варіант Макарової — це коректно, професійно, видовищно. Мабуть, це не те мистецтво, яким займаюся я. Але це однак добре, це мистецтво. Відомо ж, що попри геніальність Малевича, багатьох людей усе одно тягне дивитися Рубенса.

— Тим часом «Київ-модерн-балет», якому вже сьомий рік, однак у людей асоціюється з «Малевичем», тобто з Поклітару — автором театру… І не всі навіть згадають імена зірок із цього колективу. Може, варто зайвий раз сказати про них?

— Ніколи не буває «зайвий раз». Не інакше як мінус телебачення саме в тому, що після проекту СТБ тільки зі мною персонально у багатьох і асоціюється «Київ-модерн-балет». Обличчя в телевізорі — ага, це ж він, той, хто… Певна річ, ми задоволені. Бо повні зали. Але всі наші артисти (їх 21) дуже хороші. Є навіть «корифеї», які розпочинали спільну справу. Серед таких Олексій Бусько, що прийшов на кастинг ще 2005-го, Олена Довгих, Єліна Винникова, Дмитро Кондратюк, Сергій Кон, Ганна Герус, багато інших. Усі вони яскраво й виразно задіяні в наших проектах.

— А чи багато артистів пішло з твого театру? Особливо після того, як меценат призупинив його фінансування?

— Дехто пішов. Багато залишилося. Нинішнього року втрат не було взагалі. У всьому цьому є і плюси, і мінуси. Як і в балетній справі в принципі. Я часто кажу: немає класичної і некласичної школи, а є… координація, виразність, стан «не боятися» сцени… І ось люди, котрі співвідносяться з цими критеріями, — вони й залишаються, вони танцюють.

— Серед цих критеріїв не названий головний — талант. Чому?

— Координація і виразність — це вже талановито для артиста балету.

— А ось кавалькада «тих, що танцюють у темряві», тих, хто заповнює телеефіри в щосезонних шоу, — вони можуть потрапити у штат «Київ-модерн-балету»? І взагалі, не жаль багатьох із цих юнаків та дівчат, яких три місяці побалують ТБ-впізнаваністю, а потім — бац… І все — невідомість.

— А чого їх жаліти? Вони ж не загинули молодими? Вони прийшли до багатомільйонної телеаудиторії — в кожен дім. Їх побачили люди. Вони змогли заявити про себе. Дехто (після участі в талант-шоу) відкриває власні хореографічні школи. Інші беруть участь у корпоративах або їдуть танцювати на Захід… Усім випав шанс. Інакше просто залишилися б у провінції ніким не помічені. А так навіть якщо в них не буде ніякого розвитку, то буде світлий період надзвичайно яскравих спогадів про «диво», сотворене ТБ… Повір, це немало. Природно, не всі зразу усвідомлюють, що шлейф телепопулярності згасає миттєво. Ось я — старий і мудрий — знаю про це… Певний час, коли на СТБ транслюється проект, ти проходиш ринком чи Андріївським, і люди підходять до тебе, починають спілкуватися, наче це звичайна річ… Я терплю. З усіма спілкуюся. Але минає зовсім мало часу — і шоу йде з ефіру. І тут-таки тебе практично ніхто не впізнає. І на Андріївському ніхто не підходить. Тому ставлюся до цих «проблем» філософськи. Справді, деякі учасники талант-шоу намагалися працювати в мене в колективі. Але… Багато хто з них уже зіпсований школою шоу-бізнесу.

— Чим конкретно?

— Ну, наприклад, вони не можуть працювати в кордебалеті. Не можуть! А треба спочатку бути там, довести талант там, щоб вийти на перший план. Треба нагромаджувати сценічний досвід, акторські навички, емоційний стан… Це цілий комплекс. Велика праця.

— Достойно оплачується робота провідного артиста в «Київ-модерн-балеті»?

— Це фінансова таємниця.

— Що, в «конвертах» платите?

— Ні, я цього не сказав! Навіть в уряді кажуть, що нікому нічого не платять у «конвертах», а я тим більше…

— Ну ось і до політики добралися. Тепер у багатьох ваших глядачів якийсь передвиборний песимізм: осіння депресія, рекламне запаморочення від «успіхів», тобто від політичних коміксів у телевізорі. Як художник художникові: де людям у такий переломний момент найпростіше знайти гармонію? Кажуть, що тільки в музиці гармонія є. Це правда?

— Нікому нічого не хочу радити. Але про те, що допомагає мені, скажу… Природно, буває по-різному… Отож коли «так» буває, сідаю о п’ятій ранку в машину — і їду в ліс. Із таким розрахунками, щоб побути там до десятої ранку. А потім — відразу в офіс. І це допомагає мені.

— А темний ліс далеко?

— Я їжджу в Клавдієве-Тарасове. Це не дуже далеко. Це Київська область. Збираю там гриби… Там мої найулюбленіші місця. І там я абсолютно щасливий у певні хвилини. Такого стану мені вистачає на весь день…

— Місцеві жителі з Клавдієвого-Тарасового, мабуть, дуже дивуються, зустрівши на узліссі «маніяка» з телевізора о п’ятій годині ранку?

— Та нас там багато, таких «маніяків». Ціла спільнота! А ще один спосіб релаксу — далекі подорожі, звісно. Але я не можу собі дозволити їх вдосталь. Для того, щоб подорож стала відпочинком, це не повинні бути гастролі. Там я працюю. І там постійна напруга.

— Яка музика для тебе може бути контрастом, щоб абстрагуватися від музики на роботі?

— Від хорошої музики я взагалі ніколи не втомлююся. Якщо це — музика.

— Взагалі, кажуть, хороша музика здатна навіть збільшити надої — в деяких колгоспах. Якщо поставиш коровам фонограми Моцарта або Пугачової…

— Так? Дякую, я не перевіряв!

— Хоч і «Київ-модерн-балет», і сам Поклітару — вже певні тренди мистецтва серйозного, багато хто все одно сприймає тебе як частину місцевого шоу-бізнесу. До нього ти себе зараховуєш?

— Не аналізував… Але можу сказати, що в мене є друзі з шоу-бізнесу.

— Це що ж, «роман із Могилевською»?

— З Наташею Могилевською ми друзі. Ми чудово проводимо час разом. Хоча й рідко. Бо і вона зайнята, і я зайнятий. Наташа — розумна й глибока людина. Коли ще були «Танці з зірками», ми подружилися. Стали з нею ніби як поріднені душі. Хоча вона займається одним, а я — іншим. Вона приходила до мене на день народження. Тусувалися в мене у квартирі. Було все класно… Вони з Володимиром Анатолійовичем Філіпповим навіть дуетом заспівали! Тобто відбулася повна інтеграція шоу-бізнесу в сучасне театральне мистецтво. Між іншим, багато хто мене запитує про Могилевську… Але цього разу я сказав навіть більше ніж звичайно…

— І все-таки повернімося до «вішалки», з якої починається театр, зокрема Київський дитячий музичний на Подолі. Як новий художній керівник, уже знаєш, скільки бойових багнетів у цьому колективі?

— Згідно зі штатним розкладом, близько 350. Це найбільший муніципальний театр у Києві. Разом із «Київ-модерн-балетом» для мене це єдиний цільний творчий колектив.

— Чого на даному етапі чекати й чого не уникнути колективу від нового керівника?

— Розпочав цей сезон тим, що вийшов до колективу з розлогим і щирим спічем на загальних зборах у вересні. Реально казав те, що думав. Я не революціонер за своєю природою. Хоча багато хто так вважає, подивившись деякі мої вистави. По-моєму ж, руйнування чогось старого — це помилковий шлях. І на цьому шляху нічого путнього не побудуєш. Що неодноразово довела наша історія. Тому краще вчитися на помилках, ніж робити їх самому. Мій шлях у цьому театрі — поетапна реорганізація, поступові спроби поліпшити репертуар, регулярна робота над залученням глядача. Ми маємо стати по-справжньому столичним театром. На жаль, грошей на нові постановки останнім часом практично не виділяли... Тому один із пріоритетів моєї театральної політики — відновлення й підтримка в репертуарі вже існуючих постановок.

— Але все-таки є й перспективне планування — прем’єри, те-се?

— Будуть кошти на постановки — отже, цілком реально випускати на сезон один балет, одну оперу та один проект «Київ-модерн-балету». Але, вибач, чотири роки на нові постановки гроші взагалі не виділялися… Проте після недавнього спілкування з керівництвом Київського управління культури у мене з’явилася впевненість, що київська влада театр підтримає. На травень планую велику прем’єру… Назву не афішую. Але хочеться об’єднати в цій роботі практично весь колектив. І різні жанри. Опера, балет — усе це перетинатиметься. Як і в першій моїй роботі в період народження «Київ-модерн-балету» — Le Forze Del Destino.

— За умов регулярної зайнятості скільки потрібно часу на репетиції та випуск такої прем’єри?

— Два з половиною місяці. Це мій особистий термін. І термін будь-якого європейського режисера.

— З урахуванням проекту на СТБ, проектів у Большому театрі та в Пермі, на кого сьогодні можна залишити Дитячий муніципальний? Хто нагляне за ним під час твоєї відсутності?

— Я щасливий, що на посаду заступника художнього керівника цього театру призначено Оксану Тараненко. Це молодий режисер музичного театру. Чудова дівчина, красуня, моя права рука. Вона реально робить багато справ, якими я сам просто фізично не встигаю займатися. У театрі також новий директор — Валентин Васильович Козаченко.

— Часто й таке запитання виникає… Особливо в бізнес-кулуарах. А чи потрібен взагалі Києву такий музичний театр для дітей та юнацтва? Хай краще попкорн жують… І чи не простіше цей будинок у самому серці Подолу «відтяпати» й перетворити на ще один бізнес-центр?

— Як ти знаєш, була велика небезпека захоплення саме цього приміщення на вулиці Межигірській. Але це ще того, як я обійняв посаду художнього керівника. Актори тоді виходили на вулицю — з протестами, з карнавальними процесіями. Вони боролися, протестували. На даному етапі ми отримали договір про оренду цієї будівлі на три роки. Все-таки термін. Сподіваюся, цей договір зворотної дії не набуде.

— Володимир Філіппов, ваш меценат, сьогодні допомагає «Київ-модерн-балету»?

— На цей момент конкретної фінансової допомоги немає. Але ми чудово спілкуємося, дружимо. Це людина, яка створила театр і впродовж трьох років підтримувала найкращі наші спектаклі. Не сумніваюся, щойно мине криза — ми отримаємо нашого мецената в повному обсязі назад! При цьому уточню: колишніх меценатів не буває, бувають лише колишні спонсори. Меценат — це ж стан душі.

— І ще одна недавня тема…
В афіші Національної опери України — «Перехрестя», музика Мирослава Скорика, балетмейстер Раду Поклітару. Цей проект став репертуарним? Чи він одноразовий?

— Так, на щастя, театр включив «Перехрестя» до свого репертуару. Я навіть більше скажу: директор Петро Чуприна не пропускає жодної вистави. І мене це по-людськи зворушує. Музика Мирослава Скорика чудова. Відмінна робота художника Олександра Друганова.

— Якщо сформулювати месидж цих «Перехресть» — вустами самого балетмейстера… «Про що» танцюємо?

— Послухай, я цього ніколи не роблю. Я поставив спектакль. І в цьому мій месидж. Що з того, якщо я озвучу якусь думку? Хай кожна людина проектує побачене на сцені на себе.

Для мене взагалі це був дуже непростий проект. І якби не серйозна підтримка Міністерства культури та особисто Михайла Кулиняка, взагалі нічого б не вдалося здійснити… А так, слава Богу… Я дуже довго писав синопсис до «Перехресть». Це був найдетальніший синопсис із усіх, раніше мною зроблених. Усе було вибудувано посекундно — на три концерти Мирослава Скорика. Вже потім віддавав свій синопсис художнику Друганову, а в того власне бачення. Часто не збігалося. Ми йшли на компроміс. Ось такі перехрестя…

— Раду, в епоху тотального засилля шоу-бізнесових фаст-фудів не вичерпався ще творчий запал працювати над речами штучними, художніми? Тобто «огранювати», а не стояти на конвеєрі у фартуху?

— Ні, не вичерпався… По-перше, як казав раніше, я на те, що «навколо», взагалі рідко озираюся. А по-друге, намагаюся слухати й чути себе… Ну й, по-третє, не я, а Окуджава колись сказав: «Каждый пишет, как он слышит, каждый слышит, как он дышит… Не стараясь угодить». Ось і все.

З досьє

Раду Поклітару народився в сім’ї солістів Молдовського академічного театру опери та балету Людмили Недремської і Віталія Поклітару. Уже чотирирічною дитиною почав займатися класичним танцем. Навчався у Московському академічному хореографічному училищі, Одеській балетній школі, Кишинівському музичному училищі. 1994 року вступив у Білоруську академію музики на відділення хореографії.

21 квітня 1996 року відбувся його дебют як балетмейстера — мініатюра «Точка перетину» на музику Арканджело Кореллі. Дипломним спектаклем балетмейстера став «Поцілунок феї» Ігоря Стравінського, поставлений у 1999 році в Республіці Білорусь. Згодом став «вільним художником». Працював на сценах різних країн. У 2003 році в Большому театрі Росії в тандемі з англійським режисером Докланом Доннелланом поставив «Ромео і Джульєтту».

У 2006-му за підтримки мецената Володимира Філіппова Поклітару створив авторський театр «Київ-модерн-балет» у столиці України. Знакові спектаклі цього театру: Le Forze Del Destino (опера-балет), «Кармен. TV», «Веронський міф: Шекспіременти», «Болеро», «Дощ», «Лускунчик», Underground, «Палата №6». З 2012 року — художній керівник Київського муніципального дитячого музичного театру.


Автор: Олег Вергеліс
Концертна організація: Київський муніципальний академічний театр опери та балету для дітей і юнацтва
Джерело: Газета "Дзеркало тижня"



Інші:

"Вже це все набридло": співачка Монастирська про те, як замінила путіністку Нетребко і настрої за кордоном
Львівський органний зал: українські ноти, які об'єднали світ
Музика свободи і віри
"Співпрацювати з руснею не буду", — як жив і загинув в окупованому Херсоні диригент Юрій Керпатенко
Василь Василенко: “Ми повинні відроджувати й репрезентувати своє мистецтво у світі
Олександр Родін про нові творчі проєкти
Допитували всю ніч та знімали з трапа літака: оперна співачка Марія Стеф'юк розповіла, як її переслідувало КД
Сюрпризи від Ігоря Саєнка
Актор Анатолій Хостікоєв - про театр під час війни, контакт із глядачем та чому Україні не можна програвати
Єжи Корновіч про оперу «Родинний альбом»: «Європа – це велика родина»
Микола Дядюра про прем’єру та гастрольні маршрути
Раду Поклітару: “Прем’єра “Тіней забутих предків” – це подія світового масштабу!”
Цьогоріч на Шевченківську премію подали 74 заявки у 7 номінаціях: Євген Нищук про критерії та залаштунки премії
Роман Ревакович: Останнім часом мене засипають питаннями про український репертуар [інтерв'ю]
«Україна ще має відбутися як оперна держава»: розмова з першим українським композитором, який пише музику для Метрополітен-опера
Балет “Мадам Боварі” - новинка в афіші Національної опери України
Як козаки і пірати москалів били: мюзикл «Неймовірні мандри і пригоди козака Василя Сліпака»
«Забудьте про російську культуру, яка пригнічує вашу власну»
Майбутня прем`єра “Сойчиного крила” стискатиме серце глядача, — директор-художній керівник “Київської опери” Петро Качанов
Зірка, патріотка і наша сучасниця
Рок Фаргас: «Я дізнався про багатьох неймовірних композиторів України»
Музика + театр
Михайло Швед: “Розширюємо репертуарні грані новими творами, виконавцями та ідеями”
“Я ентузіаст створення нового українського репертуару”
Казка від Юрія Шевченка
Олена Ільницька: «Сподіваюсь, мій твір є моїм внеском у Перемогу»
«Маріупольська камерна філармонія відроджується у Києві», — диригент колективу Василь Крячок
“Я хочу показати слухачам нашу потужну мистецьку школу, українську самобутню культуру”
У Львові відкрити Камерну залу імені Мирослава Скорика
“Псальми війни”
"Кіт у чоботях"
“Opera Europa - це велике інформаційне і колегіальне поле”
Володимир Сіренко: “Продовжуємо активно працювати”
“Ми займаємося творчими пошуками нових форм виразності, вдосконалюючи свій професіоналізм”
На Херсонщині завершився XXV Міжнародний театральний фестиваль "Мельпомена Таврії"
Як стати людиною?
«Життя неможливо зіграти під фонограму, як і справжню музику», — диригентка Леся Шавловська
“До перемоги”
Як народжується музика?
“Тримаємо культурний фронт”
      © 2008-2024 Music-review Ukraine






File Attachment Icon
DSC01216.jpg