| Інтерв'ю |
|
|
|
|
11 творів напам’ять і жодної певності: українська диригентка Олександра Коробка дійшла до півфіналу конкурсу в Румунії
27 жовтня, вівторок
Поширити у Facebook
Джерело: UA.News
З Олександрою Коробкою ми познайомилися у травні. Диригентка, засновниця Queens Orchestra, вона розповідала про диригування, як мистецтво керувати процесом, а не людьми. Нещодавно Олександра повернулася в UA.News аби поділитися новими досягненнями: у її професійному житті з'явився ще один важливий епізод - міжнародний конкурс диригентів у румунському Тиргу-Муреші.
Два місяці напруженої підготовки до конкурсу, потрібно досконало вивчити 11 творів, вийти на сцену і тільки тоді дізнатися, який з них доведеться диригувати. Олександра Коробка стала єдиною жінкою серед півфіналістів, отримала спеціальну нагороду Best Female Conductor і запрошення виступити на концерті лауреатів. Сама ж диригентка зізнається: вручення нагороди не принесло стільки задоволення, скільки виступ із оркестром на гала-концерті.
Бо конкурс для неї не стільки про перемогу, скільки про професійне зростання, вміння працювати в умовах невизначеності й можливість грати далі.
У новій розмові з UA.News Олександра розповіла, чим такі конкурси корисні навіть досвідченим диригентам, чому після перемоги думаєш не про нагороду, а про наступний виступ, як підтримка українського музиканта в румунському оркестрі допомогла їй пройти конкурс і з якими програмами готується до листопадового туру Україною.
"Адреналін невідомості": вихід на подіум і 11 творів за два місяці
Музиканти, а особливо диригенти, мусять розвиватися і брати участь у конкурсах. З одного боку, це дуже стресово й забирає багато часу на підготовку, з іншого - неабияк розвиває і штовхає вперед. Це не лише нові контакти чи присутність директорів театрів, а насамперед потужна мотивація вчити нові твори.
Ти виходиш на сцену і часто не знаєш завчасно, що саме будеш диригувати, - таке загартовує. Наприклад, зі мною на конкурсі змагався колишній директор Краківської філармонії. Людина вже обіймала таку важливу посаду, але все одно продовжує їздити на конкурси, щоб створювати для себе дискомфортні умови і рухатися далі. Для нашої професії це просто необхідність. Звісно, якщо дозволяє нервова система, обов'язково треба пробувати.
Окрім власного розвитку, ти бачиш інших колег, спостерігаєш, що роблять вони: щось береш на замітку, а щось думаєш: "Ні, так би я не зробила".
Конкурс мав специфічний формат, де твори обираєш буквально "на ходу". На кожному етапі диригент визначав собі три твори з листа, а що саме доведеться диригувати, дізнавався тільки тоді, коли виходив на подіум. Це не дуже розповсюджена ситуація на конкурсах, зазвичай програма відома наперiед. А тут ти готуєш усю програму за два місяці, я загалом вивчила близько 11 творів, але один із трьох невідомих витворів дістається тобі випадково.
Всі вони були дуже різножанрові та різні за епохами й стилем, що створювало особливий адреналін, адже важливо внутрішньо налаштуватися, що саме ти диригуватимеш цієї секунди: французьку музику чи Бетховена. Невідомість давала чимало хвилювання.
"Бажаю успіху" українською: підтримка в оркестрі, жіноча солідарність та суб'єктивність журі
Оркестр культурного центру міста Тиргу-Муреш у Румунії, з яким ми працювали, - колектив дуже високого рівня. І під час конкурсу стався неймовірно зворушливий момент: коли я закінчила диригувати перший тур, концертмейстер групи віолончелей, хлопець-віолончеліст, сказав мені українською мовою: "Бажаю успіху". Колосальна підтримка! Усвідомлення того, що в оркестрі є українець, та ще й на позиції концертмейстера, дало мені внутрішню опору й натхнення на всі наступні тури.
Що стосується гендерного балансу, то на початку конкурсу нас було приблизно шість жінок-диригенток, а до півфіналу дійшла тільки я. Проте жодного відчуття жорсткої конкуренції чи боротьби не виникало. На першому турі переді мною диригувала дівчина зі США, і ми дуже тепло спілкувалися до й після виходу, щиро підтримували одна одну. У другому етапі залишилися я, та диригентка з Італії, з якою в нас теж склалися дуже хороші, дружні стосунки.
Перед цим я також брала участь в іншому конкурсі в Румунії, у Силезії. Румунські оркестри загалом вражають своїм рівнем, там надзвичайно сильними струнними музиканти. Дуже люблять музику, у цієї нації є якийсь особливий природний талант. Скрипалі, віолончелісти, духовики - це професіонали найвищої проби. На тому конкурсі було всього 20 учасників, і програма здавалася трохи простішою, бо ми знали її заздалегідь. Я дійшла до півфіналу, але у фінал тоді не вийшла.
Оцінювання на конкурсах завжди дуже суб'єктивна річ. Наприклад, на тому ж конкурсі в Силезії була дівчина, яка роком раніше здобула першу премію на конкурсі ім. Іонель Перлеа, а тут навіть не пройшла до другого етапу. Тому конкурс, певною мірою, лотерея. Багато залежить від стану диригента: чи виспався він, чи не було зайвих думок, і , звісно, від рішення журі: комусь твоя трактовка близька, а хтось бачить твір інакше і ставить нижчі бали. Це аж ніяк не показник непрофесійності, просто так складаються обставини.
Мій близький колега, азербайджанський диригент Анар Брамо, який перемагав на подібних змаганнях, сказав дуже влучну фразу: щоб проходити далі, ти повинен бути найкращим за всіх, не на три чи чотири, а на десять голів вищим.
Ця думка дуже засіла в моїй голові, тому до конкурсу в Тиргу-Муреші я готувалася максимально ретельно: і морально, і професійно.
Після виступів я завжди переглядаю відеозапис і аналізую, що можна було зробити краще або де варто було швидше зреагувати. Також завжди питаю фідбек у самих музикантів. Вони - найкраща і найоб'єктивніша совість диригента, бо бачать усі нюанси зсередини без жодної упередженості й безпосередньо підкажуть, як зробити виконання комфортнішим для оркестру.
Зворотний бік тріумфу: чому ейфорія поступається місцем самокритиці та сну
Мене оголошують переможницею чи вітають із проходженням до наступного етапу, і тут емоції завжди дуже суперечливі. Перша реакція - щире здивування і радість: "Клас, я пройшла далі!". Одразу ж друга: "Боже, завтра наступний тур, думай про те, як зробити ще краще". Тут і радість, і величезна відповідальність, адже щодня ти маєш бути якіснішою, ніж учора.
Щодо думки на кшталт "я найкраща", мій чоловік постійно каже, що треба радіти маленьким перемогам. Я намагаюся, хоча за своєю природою дуже самокритична. У голові несеться: чому тільки півфінал, а не фінал чи перша премія? Що я могла зробити інакше? Але радіти успіхам, звісно, теж обов'язково треба.
Після отримання спеціальної нагороди Best Female Conductor я не відчула шаленої ейфорії. Можливо, тому що ми весь час рухаємося вперед, і перемога, як чергова сходинка для аналізу та подальшого вдосконалення. Навіть найбільше задоволення я отримала не в момент вручення нагороди, а під час гала-концерту, коли просто грала з музикантами. Зрештою, все, що ми робимо, - заради творчості та мистецтва. Найвища нагорода для нас не грошові премії, а реальна можливість і далі займатися своєю справою, отримувати нові запрошення та грати масштабні програми. Найкращим відпочинком після таких випробувань стає сон. Однозначно сон!
Протягом тижня на конкурсі нормально не спиш, перебуваєш у постійному стресі й нотах, а в голові нескінченно крутяться мелодії, від яких неможливо позбутися. Коли все нарешті закінчується, робиш глибокий видих і засинаєш як убита.
Ще рятує повернення до звичайної рутини. Коли надовго випадаєш у зовсім іншу атмосферу і живеш у режимі виживання на конкурсі, звичайна буденність потому починає приносити справжній кайф.
"Працюємо попри все": тур містами України та дипломатія через музику
Зараз маю активний період нових запрошень. Я отримала кілька пропозицій із Румунії та Німеччини, тож наразі обговорюємо нові програми. Окрім цього, попереду виступ у Польщі з моїм оркестром та великий гастрольний тур Україною.
Листопадовий тур охопить три міста з абсолютно різними програмами: 13 листопада - Одеса, 20 листопада - Дніпро та 27 листопада - Хмельницький. Ці концерти присвячені Дню Незалежності Польщі й проходять під патронатом Посольства та Польського інституту культури.
Звісно, чоловік постійно нагадує про небезпеку і запитує: "Куди ж ти їдеш? Особливо в Одесу, Дніпро чи Хмельницький?". Але дати й виступи солістів узгоджуються заздалегідь, тому ми працюємо незважаючи ні на що. Для мене надзвичайно важливо приїжджати в Україну, говорити про все, що тут відбувається, і постійно нагадувати світу про нашу потребу в підтримці. Ми залучаємо європейських солістів, які приїжджають і на власні очі бачать, у яких умовах живуть люди, працюють українські музиканти й оркестри, та як слухачі, попри все, продовжують ходити на концерти. Думаю, це дуже цінно.
До того ж листопад такий трохи сумний місяць: уже не тепло, вже немає золотої осені, до нового року ще далеко. Важливо створювати людям настрій і в цей час. Ми ретельно продумуємо програми, щоб вони були цікавими, могли порадувати, надихнути й додати трохи терпіння. Особливо це важливо для таких міст, як Дніпро й Одеса. В Одесі, до речі, звучатиме Другий концерт Шопена. Він завжди знаходить відгук у слухачів і збирає велику аудиторію, адже це дуже близька й зрозуміла багатьом музика.
У Хмельницькому ми повністю присвятимо один відділ концерту українській музиці. Лунатимуть твори Мирослава Скорика, зокрема славнозвісна "Мелодія", яку знають усі, та глибокий "Гуцульський триптих". Я завжди намагаюся поєднувати культури у своїх програмах: з одного боку, показувати, що польська культура нам дуже близька, а з іншого - підкреслювати наше, унікальне мистецтво, якого немає більше ніде у світі. Ми мусимо це показувати й демонструвати постійно.
Джерело: UA.News
|