| Огляд |
|
|
|
|
Враження про моновиставу «ІРА»
Сьогодні
Поширити у Facebook
У Залі камерної та органної музики Рівненської філармонії відбувся показ вистави про легендарну особистість Ірини Осипівна Маланюк (1919-2009 рр.), українську й австрійську оперну та концертно-камерну співачку, визнану в Європі, але яка за життя була маловідома в Україні.
Є людські долі, що нагадують рівну, акуратно виписану партитуру. А є такі, що розмотуються, як нитка з клубка, в якому повно вузлів. Доля Ірини Маланюк саме з таких: зшита з мрії і вигнання, з овацій і мовчання, з дому, який довелося залишити, і сцени, яка стала єдиною територією свободи.
Вона народилася в Станиславові.
У світі, де ще вірили в стабільність і тривкість традицій. Маленька дівчинка, яка вперше почула оперу з радіоприймача, не знала, що невдовзі світ розсиплеться, мов декорації після вистави.
Її шлях до Львова, Варшави, а згодом до Відня, Граца, Цюриха, Мюнхена проліг не через парадні сходи, а через війну, бомбардування, підземелля, втечу…
Вона співала, коли навколо здригалася земля. Вона вчила партії, коли у валізах зберіглись лише щемкі спогади з мирного життя. Вона виходила на сцену тоді, коли за вікнами літали винищувачі.
Ми сьогодні так добре розуміємо цю інтонацію. Людина не обирає еміграцію, її обирає історія. Коли талант не просто розквітає, а змушений доводити право на існування.
Саме тому моновистава «ІРА» – це спосіб повернути голос. І яка ж смілива форма! Вийти на сцену сам на сам із глядачем, без ансамблю, без хору, без оркестрового «прикриття».
Для нас було особливо зворушливо приймати команду Івано-Франківської філармонії. У цьому є певний символізм: місто, де вона народилася, привозить її історію до іншого міста, яке теж живе музикою і пам’яттю.
Це доказ того, що українські імена, які давно вписані в європейські афіші, мають повертатися додому не як архів, а як жива енергія.
Ця вистава залишає по собі світло.
Світло людини, яка пройшла крізь війну і не дозволила війні пройти крізь її душу.
І поки такі історії звучать зі сцени, ми не втрачаємо ні голосу, ні гідності, ні майбутнього.
Дякуємо неймовірній команді:
Ользі Кожушок за талановите втілення ролі Ірини Маланюк.
Режисерці – Ользі Анненко.
Авторці ідеї – Надії Кукурузі.
***
Іра МАЛАНЮК — космополітка та одна із найвідоміших оперних співачок свого часу.
Через гастрол та роботу у різних містах її вважають відомою австрійською, швейцарською, німецькою та українською оперною співачкою.
Народилася 29 січня 1919 року у незалежній Україні, а саме у Станіславові, який на той час став столицею ЗУНР.
Іра Маланюк була солісткою оперних театрів Львова (1940—1944), Граца (Австрія, 1945—1947), Цюриха (Швейцарія, 1947—1952), Мюнхена (ФРН, 1952—1970), Відня (1956—1974).
Брала участь у Вагнерівських фестивалях у м. Байройт (ФРН, 1951—1954) і у Зальцбурзьких фестивалях (Австрія, 1956, 1958—1963).
Із 16-ти років починає займатися оперним вокалом у станіславській консерваторії.
Через рік (1936) юна Іра дебютувала в опері Отто Ніколаї “Віндзорські жартівниці” (1810-1849 – німецький композитор і диригент, один з засновників Віденського філармонійного оркестру, члена Британської академії мистецтв), нагадує iuv.guide.
Іра дебютувала на сцені Львівського Оперного театру і працювала солісткою цього театру аж до 1945 року. Тут брала уроки вокалу у знаменитого баса Адама Дідура.
Після війни вона переїхала до Відня, фактично майже все своє життя проживши у німецькомовній Європі. У Львів вона повернулася знову аж через 50 років у 1994 році. Іра сама розповідала, що після війни стала австрійкою, але в душі завжди залишалася українкою, тому місця, де проживала, вважала своєю другою батьківщиною.
До речі, Соломія Крушельницька була дочкою одного із братів бабусі Іри Маланюк, тобто кузеною батька Іри Маланюк. Більшість свого життя Крушельницька провела в Італії, де вона співала між іншим із відомим польським басом Адамом Дідуром, який був вчителем Іри Маланюк. В Мілані, наприкінці своєї кар´єри, Крушельницька також викладала спів. Перед Другою світовою війною Соломія повернулася у Львів, де померла у 1952 році.
Невдовзі в її львівському будинку влаштували музей, де, як пише Іра “я мала можливість віддати честь своїм “невідомим” родичам під час свого останнього візиту” (с. 18).
Історія родини Іри Маланюк так само, як і її самої, схожа до історії інтелігентів у турбулентний, страшний і буремний час кінця 19-го-початку 20-го століття.
Досить відома історія зі шкільного підручника про викуп з рабства Шевченка. Предок Іри Маланюк – письменник Василій Жуковський замовив свій портрет художнику Карлу Брюллову. За виручені кошти стало можливим викупити Шевченка з кріпацтва у 1838 році. Через підтримку та всіляке творче сприяння Шевченку Жуковського вислали з Петербурга до Глужківа (на Podolien), однак як Іра Маланюк пише у своїй автобіографії (ст. 15) історичних доказів цьому немає. Однак можна припускати, що ця подія мала місце, адже саме там проживали її дідусь та бабуся.
Дідусь Іри – Александер Мар”ян Жуковський, за її словами, був першою людиною, яка мала настільки позитивний та вирішуючий вплив на неї. Син греко-католицького священика він мав обрати таку ж саму професію, однак через пів року в семінарії у Станіславові стався якийсь невідомий випадок і він заявив, що хоче поміняти професію і стати художником. Сім”я була шокована і не дозволила сину обрати малярство, тому відправила його у Відень навчатися медицині.
Там він познайомився із майбутньою дружиною, Габріелою фон Ключаріх. Вони обвінчалися у церкві Святої Варвари (Postgasse 8, Vienna, 1010) і 1883 року повернулися у Станіславів. “Я відвідую регулярно недільні богослужіння в церкві, які колишній Сенгеркнабе (Sängerknabe) Монсерьє Др. Александер Остхайм-Дзерович доповнює своїм неперевершеним співом (орган не використовується в греко-католицьких богослужіннях)”.
Іра обожнювала співати з дідусем українські народні пісні, слухати про його подорожі в Англію, Італію, Китай та Японію. Він навчив її грати в шахи. Після його смерті у 1927 році вона часто розглядала його фотоальбоми з подорожей. Крім професії лікаря, він таки навчився малювати, й також обожнював фотографувати, коли часу та можливостей на малярство не вистачало.
В школі Іра вивчала польську та українську, вдома розмовляла українською та німецькою…
Другу Світову війну Іра із сестрою застала у Варшаві…
Після Відня, Іра Маланюк навчається співу у “Моцартеумі” в Зальцбурзі (1945). А далі стала солісткою опери австрійського Граца (1945-1947), пізніше швейцарського Цюриха (1947-1952).
13 грудня 1945 у віці 26-ти років Маланюк дебютувала на сцені Грацької опери в ролі Азучери в опері Джузеппе Верді “Трубадур”. Це був шалений успіх після якого мер міста Грац запросив її стати солісткою опери. Менше, ніж за два роки, вона зіграла десятки великих ролей, виконуючи їх переважно німецькою мовою.
Однак ще шаленіший успіх чекав на співачку під час Вагнерівського фестивалю у Байроті 1951 року. Відбувалася постановка “Перстень Нібелунгів”, якою керував знаний диригент Герберт фон Караян, тоді із жахом виявили, що в театрі немає кому виконувати мецо-сопранову партію Фріки. Коли викликали Іру Маланюк, та миттю побачила свій шанс і за дві години сиділа вже у гримерці, приміряючи костюм та вивчаючи партію. Це був її тріумф, який для багатьох виглядав, як такий, який дався легкою ціною.
Залишивши Австрію на десять років, Іра Маланюк знову повернулася туди як солістка опери. Протягом наступних сімнадцяти років (1956-1973), згідно з особистими записами, вона виступила: 270 разів, як солістка у Фольксопер у Відні (Währinger Str. 78, 1090 Vienna), 212 разів, як солістка у Віденському Державному Оперному Театрі (Herbert-von-Karajan-Platz 1010 Vienna).
Це в середньому по три сольні виступи щомісяця протягом оперного сезону!!! У 1973 році в Австрії Іра Маланюк була удостоєна звання Камерзінґерін. Саме в Австрії Іра Маланюк завершила кар’єру, востаннє вийшовши на сцену 14 травня 1976 року.
Ірина Осипівна пішла з життя 25 лютого 2009 року, похована 3 березня 2009 у місті Цірль, Австрія.
Нині Івано-Франківська філармонія носить ім’я Іри Маланюк!
Концертна організація: Івано-Франківська обласна філармонія, Рівненська обласна філармонія
Концертний зал: Зал камерної та органної музики Рівненської обласної філармонії
|