Кирило Карабиць: «Важко перші тридцять років» | Music-Review Ukraine
Головна
Інтерв'ю
Кирило Карабиць: «Важко перші тридцять років»
Карабиць Кирило
Кирило Карабиць: «Важко перші тридцять років»
11 липня 2015, субота
Поширити у Facebook

Один із найбільш яскравих представників молодого покоління диригентів України. Перший український диригент, який очолив симфонічний оркестр у Великобританії: з 2009-го року Кирило Карабиць став Головним Диригентом симфонічного оркестру у м. Борнмут. Виступав з багатьма оркестрами світу. Лондонським філармонічним та Королівським симфонічним, Симфонічними оркестрами Сан-Франциско та Лос-Анжелеса, Берлінським симфонічним, Філармонічним оркестром міста Токіо, оркестром Сіднейської філармонії, Національним симфонічним оркестром Бразилії, Ліонським симфонічним оркестром та багатьма іншими. Зарекомендував себе і як яскравий оперний диригент. Кирило Карабиць має чимало нагород та відзнак, є лауреатом міжнародних конкурсів диригентів. Живе у Парижі. 30 го червня 2015-го року на урочистому закритті культурного форуму «Донкульт» у Львові диригент Кирило Карабиць виступив разом із Академічним симфонічним оркестром Львівської філармонії та Галицьким академічним камерним хором.

У розмові із «Збручем» Кирил Карабиць розповів, як став диригентом, з якими оркестрами працює і чому взяв участь у Форумі «Донкульт».

– Ви виросли у надзвичайно музикальній сім’ї. Ваш батько – відомий композитор Іван Карабиць, мати – знаний музикознавець Маріанна Копиця. Отже, ваш шлях до музики був природнім передусім з цього приводу?

– Мене ніколи не змушували іти у музику, за що я дуже вдячний батькам. Це був мій вибір. Ясно, що він був у чомусь логічний. Ясно, у якій ситуації я виховувався. Але я не відчував тиску. Тому я відчував, що цей вибір – мій вибір. Мій шлях до диригування йшов від співу в хорі. Я почав співати у дитячому хорі і саме хоровий спів мене витягнув у диригування. Я вчився у студії при київській консерваторії і співав у хорі, яким керувала відомий хормейстер Елеонора Виноградова. Вона пізніше допомогла мені здійснити цей перехід – до десятирічки, вже у восьмому класі, саме на факультет хорового диригування. Я їй дуже вдячний за те, що вона мене так трошки «підштовхнула».

– Ваше дебют у якості диригента відбувся у 19 років, ще студентом. Ви тоді стали за пультом перед камерним оркестром «Київська камерата».

– Диригувати я почав ще у школі, десятирічці. На факультеті хорового диригування. До речі, свою першу вчительку я зараз зустрів у Львові, у Галицькому камерному хорі – вона там співає. Не бачив її 25 років. Вікторія Володимирівна викладала у мене у десятирічці. Потім, також ще у школі, я навчався у Віталія Романовича Лисенка. У консерваторії – це був Левко Венедиктов. У консерваторії я почав як хоровий диригент. Дуже хотів на симфонічному, тому склав іспит і паралельно поступив на факультет симфонічного диригування. Вчився на двох факультетах одночасно. Через два роки поступив у Віденську музичну академію, а ще через декілька місяців виграв конкурс і став асистентом Івана Фішера у Будапештському фестивальному оркестрі. Тобто, вчився відразу у двох музичних академіях і ще паралельно працював диригентом. Цікавий був час.

– На Ваших афішах зазвичай пишуть так: Кирило Карабиць – диригент, Париж-Київ. Чому не Борнмут? Адже, здається, саме з цим містом Ви зараз дуже пов’язані, оскільки з Борнмутським симфонічним оркестром ви співпрацюєте від 2007-го року, а з 2009-го Ви є головним диригентом цього оркестру.

– Відверто кажучи, я би хотів, аби писали лише «Україна» і все. Але, певно, це робиться для піару. Тому так пишуть в афішах та програмках. В Борнмуті я є головним диригентом шість років, але я там буваю один раз на місяць. Так працюють сучасні оркестри. Головні диригенти мають (це ще залежить від оркестру) такий контракт – від шести до дванадцяти тижнів на рік. Тиждень – це один блок репетицій. Одна програма, яка може повторюватись декілька разів. В залежності від ситуації та місця, де оркестр знаходиться. У мене – це дев’ять тижнів і ці дев’ять тижнів розподіляються впродовж року. Від жовтня до початку травня. А місце проживання? Як і раніше, залишається – Париж.

– Вашою такою вже сталою позицією творчої діяльності на Заході є ще постійна співпраця у якості керівника – з оркестром «I, CULTURE Orchestra».

– А ще – це, власне, найновіша інформація – я став музичним директором і головним диригентом театру і оркестру у місті Ваймар у Німеччині. Днями вийшов прес-реліз, і тому я вже можу офіційно про це говорити. Що стосується «I, CULTURE Orchestra», його збирають у Польщі, у Гданьску. До нього входять молоді музиканти із семи країн східного партнерства. Фактично, задіяні ці сім країн. Після конкурсу музикантів запрошують до Гданьска. Там знаходиться репетиційна резиденція. Вже зі мною ми готуємо програму і потім – турне. Цього року буде концерт у Києві на День Незалежності у Національній Опері.

– Ви співпрацюєте з багатьма оркестрами у світі, диригуєте виставами у оперних театрах, ви є знаний диригент, але до участі у культурному форумі «Донкульт» вас, мабуть, запросили ще й тому, що ви певною мірою пов’язані з Донбасом. Адже саме там народився Ваш батько, композитор Іван Карабиць.

– На донеччині я ніколи не жив, хоча ми свого часу регулярно провідували бабусю. Єдиний час, коли я там на довше затримався, після Чорнобиля . Нас відправили туди на літо і ще на декілька місяців, тому я навіть ходив там до школи деякий час. Але я – киянин. Не вважаю себе людиною з Донбасу, просто, завдяки батькові, звідти – коріння. Тому до мене і звернулись. Ну а тут ще й додається моя діяльність останнім часом з приводу Прокоф’єва. Я зараз записав в Англії цілий цикл симфоній Прокоф’єва і включив туди ранні твори, які він написав, коли ще мешкав у Донбасі. Організатори форуму попросили мене виконати «Сад божественних пісень» Івана Карабиця на вірші Г.Сковороди, а решту творів запропонував я. (В концерті прозвучали також твори Сергія Прокоф’єва: два хори – «Заповіт» на вірші Т.Шевченка з опери «Семен Котко» та «Золота Україна» з циклу «Пісні наших днів», а також «Чужбог та танець нечисті із «Скіфської сюїти» – прим. С.І)

– Як відомо, Сергій Прокоф’єв народився у Сонцівці на Донеччині і ранні роки свого життя провів саме там. А світогляд людини у значній мірі формується у дитинстві та юності. Сам він цього також ніколи не заперечував.

– У Прокоф’єва є декілька таких напрямків, які притаманні і його творам як раннього періоду, і мають розвиток далі. Це скіфська тема, тема давнини: це така довга, навіть можна сказати – «безкінечна» мелодика. Мелодика, яка, як він сам казав, іде від його зв’язку з природою Донбасу. «Степовий хлопчик» – називали його у дитинстві. Все це зіграло дуже важливу роль у формуванні його як музиканта, як особистості. Це він проніс через все своє життя. Ще є відомий факт, що коли він приїхав зі Сполучених Штатів, у нього були деякі проблеми із документами, його не випускали з корабля, і тоді він сказав: «Я не знаю, як американці відносяться до російських сепаратистів, але я був народжений у лояльній Україні». Тобто, він вважав себе людиною, яка несе енергетику України в собі. Це для нас дуже важливо. Ясно, що ми не будемо зараз стверджувати, що він український композитор, але не згадувати про те, якими він оперував темами і тематикою у своїх творах і звідки це іде, це було б дуже неправильно і навіть непрофесійно, я би сказав, з нашого боку. Так, це просто непрофесійно. Справа не в емоціях. Ми мусимо про це знати. Це наш обов’язок – про це знати. А скільки ще є людей, таких як він, які мають абсолютно пряме відношення до України, і ми маємо це визнавати!

– Ви дуже багато диригуєте за кордоном, Виступаєте також і з українськими оркестрами. Як ви можете оцінити рівень і роботу наших оркестрів? Як вони виглядають у порівнянні із іноземними?

– Європейські оркестри існують у певній системі, яка функціонує вже багато років. Але нам треба ці досягнення вивчити і спробувати їх втілювати. Ми ще користуємося системою радянською, яку самі по-тихеньку вбиваємо, але нічого нового не пропонуємо на її місце. Тому в нас і така ситуація – трошки «тупикова». Є Міністерство культури, але воно фактично не виконує того, що має виконувати. Воно не є інструментом для створення і пропаганди культури – як воно має бути насправді. Тому треба створювати якісь альтернативні шляхи. А ми лише критикуємо радянську систему за те, що вона була такою поганою, користуючись ще її залишками сьогодні, а нового нічого натомість не створюємо. От таке у мене враження.

– З якими українськими оркестрами вам доводиться виступати найчастіше?

– До речі, тепер, на культурному форумі «Донкульт» – це був мій другий виступ із Академічним Симфонічним оркестром Львівської філармонії. Ясно, як киянин, я працюю із Національним оркестром. Один раз на два роки, а буває, що і кожного року. Працював теж неодноразово з камерним оркестром «Київські солісти». Вибір у мене є. Мене запрошують різні оркестри, просто немає часу на все, тому я вибираю найцікавіше і найближче. І технічно можливе. Зараз от у Львові на цей концерт мені було дуже важко приїхати, адже у мене ще 24-го червня була вистава «Мадам Батерфляй» у Гамбурзькій опері, а вже 25-го хор від’їжджав до Польщі. Для того, щоби провести з ними єдину репетицію, мені треба було вилітати з ранку, аби встигнути до їхнього від’їзду. Ми мали репетицію з четвертої години до шостої, а о сьомій вони вже сіли до автобусу і поїхали. Трошки екстремально, але інакшого виходу не було. Цей проект дуже важливий, і я відчуваю, що зробив правильно.

– Формуючи програму концертів на Заході, чи Ви можете собі позволити залучити до програми твори українських композиторів?

– Коли така можливість є, я обов’язково такий шанс використовую. Цей процес непростий, тому що українських композиторів, на жаль, не знають. І тому вдається це робити, коли вже знають мене в оркестрі і довіряють настільки, що готові виконувати ті твори, які я називаю. Це завжди нелегко. Але це – наша справа, спільна. Маємо всі щось робити для популяризації української музики. Робити так, щоб її знали і поважали. Тому у всі оркестри, з якими я маю постійні відносини та стосунки, я завжди приношу із собою проекти, пов'язані з Україною.

– З творами яких композиторів Ви любите працювати найбільше?

– Ясно, що для мене все слов’янське – рідне. До Прокоф’єва, Чайковського, Стравінського, Яначека у мене якісь особливі емоції та почуття. Для мене це дуже близька музика. Але підчас навчання у Віденській академії я відкрив для себе віденську класику – Моцарта, Гайдна. І для мене це є показником професійності людини: як вона грає Моцарта або Бетховена. Ще є французька музика, яку я відкрив для себе пізніше, у Франції. Без цієї музики я так само не можу. Вона для мене пов’язана з якимись тонкими почуттями, з імпресіонізмом. І Равель – один із моїх улюблених композиторів. Палітра досить широка. Але якщо спитати: які «твої» композитори, то це буде Лятошинський, Чайковський, Стравінський…

– У Вас чимало нагород, зокрема, нещодавно, у жовтні 2014 року, за он-лайн голосуванням Борнмутський симфонічний оркестр був визнаний «Найулюбленішим оркестром світу 2014». А також Вами керований «I, CULTURE Orchestra» увійшов до двадцяти найрейтинговіших оркестрів світу.

– Звичайно, це приємно, коли визнають досягнення. Справді, праця диригента дуже важка. Фізично та емоційно. Не дивлячись на те, що ніби зовні вона виглядає досить гламурно, є реалії, які дуже і дуже важкі. Тому надзвичайно приємно, коли є визнання, коли та чи інша країна дає нагороду і визнає досягнення. Але ясно, що для мене – це не ціль. Не вважаю це якимось показником. Помічаю, що для мене все більш і більш важливим є задоволення від своєї роботи. Тому що, коли ти задоволений, то можеш це щастя і задоволення передати іншим. Коли ти – незадоволений, то тобі немає що передавати. Це така дещо егоїстична позиція, але вона, на мій погляд, правильна.

– Яким, на Вашу думку, має бути диригент?

– Це питання я задаю собі кожного ранку. Як завжди казав мій вчитель Левко Венедиктов, головний хормейстер Національної опери: диригування – це важко перші тридцять років. Потім стає трошки легше. Я вже відчуваю, що наближаюсь до цього моменту, коли стане легше, але наразі ще у фазі становлення і пошуку. Хоча з кожним роком все ж таки відчуваю, що стає легше. Репертуар вже знайомий, і тому переходиш на якийсь трошки інший рівень. Знаєш, як воно звучить, як треба спілкуватись із французьким оркестром або німецьким, і тому легше можна досягати результату. Для диригента дуже важливо, як він психологічно створює свій контакт з музикантами.


Автор: Софія Іванова
Диригенти: Кирило Карабиць
Джерело: zbruc.eu



Інші:

"Вже це все набридло": співачка Монастирська про те, як замінила путіністку Нетребко і настрої за кордоном
Львівський органний зал: українські ноти, які об'єднали світ
Музика свободи і віри
"Співпрацювати з руснею не буду", — як жив і загинув в окупованому Херсоні диригент Юрій Керпатенко
Василь Василенко: “Ми повинні відроджувати й репрезентувати своє мистецтво у світі
Олександр Родін про нові творчі проєкти
Допитували всю ніч та знімали з трапа літака: оперна співачка Марія Стеф'юк розповіла, як її переслідувало КД
Сюрпризи від Ігоря Саєнка
Актор Анатолій Хостікоєв - про театр під час війни, контакт із глядачем та чому Україні не можна програвати
Єжи Корновіч про оперу «Родинний альбом»: «Європа – це велика родина»
Микола Дядюра про прем’єру та гастрольні маршрути
Раду Поклітару: “Прем’єра “Тіней забутих предків” – це подія світового масштабу!”
Цьогоріч на Шевченківську премію подали 74 заявки у 7 номінаціях: Євген Нищук про критерії та залаштунки премії
Роман Ревакович: Останнім часом мене засипають питаннями про український репертуар [інтерв'ю]
«Україна ще має відбутися як оперна держава»: розмова з першим українським композитором, який пише музику для Метрополітен-опера
Балет “Мадам Боварі” - новинка в афіші Національної опери України
Як козаки і пірати москалів били: мюзикл «Неймовірні мандри і пригоди козака Василя Сліпака»
«Забудьте про російську культуру, яка пригнічує вашу власну»
Майбутня прем`єра “Сойчиного крила” стискатиме серце глядача, — директор-художній керівник “Київської опери” Петро Качанов
Зірка, патріотка і наша сучасниця
Рок Фаргас: «Я дізнався про багатьох неймовірних композиторів України»
Музика + театр
Михайло Швед: “Розширюємо репертуарні грані новими творами, виконавцями та ідеями”
“Я ентузіаст створення нового українського репертуару”
Казка від Юрія Шевченка
Олена Ільницька: «Сподіваюсь, мій твір є моїм внеском у Перемогу»
«Маріупольська камерна філармонія відроджується у Києві», — диригент колективу Василь Крячок
“Я хочу показати слухачам нашу потужну мистецьку школу, українську самобутню культуру”
У Львові відкрити Камерну залу імені Мирослава Скорика
“Псальми війни”
"Кіт у чоботях"
“Opera Europa - це велике інформаційне і колегіальне поле”
Володимир Сіренко: “Продовжуємо активно працювати”
“Ми займаємося творчими пошуками нових форм виразності, вдосконалюючи свій професіоналізм”
На Херсонщині завершився XXV Міжнародний театральний фестиваль "Мельпомена Таврії"
Як стати людиною?
«Життя неможливо зіграти під фонограму, як і справжню музику», — диригентка Леся Шавловська
“До перемоги”
Як народжується музика?
“Тримаємо культурний фронт”
      © 2008-2024 Music-review Ukraine






File Attachment Icon
110307_530.jpg