|
|
«Музика – це найчесніший документ часу»: Тарас Демко про хор «Гомін», Ukrainian Live і музику епохи війни
11 грудня, четвер
Поширити у Facebook
Джерело: Журнал "Музика"
Тарас Демко разом з Іваном Остаповичем очолює Львівський органний зал і хор «Гомін», керує Музеєм Соломії Крушельницької та розвиває Ukrainian Live – масштабний проєкт із популяризації української класики.
Демка та Остаповича цьогоріч висунуто на Шевченківську премію за комплексні проєкти: замовлення нових творів українським композиторам, цифровізацію музичної спадщини та культурну дипломатію через хор
В інтервʼю Тарас розповідає про шлях від мікроменеджменту до стратегування, феномен вірусного успіху «Гомону», благодійні ініціативи й місію Органного залу – озвучувати нашу епоху в режимі реального часу.
– Ти керуєш кількома великими культурними інституціями та проєктами одночасно: Львівський органний зал разом із хором «Гомін», що входить до його складу, Музей Соломії Крушельницької у Львові, а також проєкт Органного залу із промоції української класики Ukrainian Live. Як знаходиш баланс між ними? Як розставляєш пріорітети?
– Насправді, коли ти займаєшся тим, що любиш, поняття «балансу» змінюється. Це не про те, як виділити 8 годин на одне і 8 на інше. Це про перемикання між різними видами натхнення.
Баланс можливий лише завдяки двом речам: чіткій стратегії і сильній команді. Неможливо керувати такими масштабами в режимі «гасіння пожеж». Тому ми приділяємо багато уваги стратегічному плануванню, тобто знаємо, куди рухаємось на рік чи два вперед.
Але головне – це люди. Я не «тягну» все самотужки. Моє завдання як керівника – сформулювати візію і дати простір професіоналам робити свою справу. Я довіряю своїм командам у Музеї та Органному залі. Коли кожен знає власну роль і горить спільною ідеєю, мої зусилля зводяться до координації та натхнення, а це додає енергії, замість того, щоб забирати її.
– Як змінився твій менеджерський підхід за останні 5-7 років – від перших концертів до сьогодні, коли Органний щомісяця відвідують тисячі людей, а хор «Гомін» дає тур Україною та Європою?
– 5-7 років тому це був розпорядок класичного стартапу. Я заглиблювався у кожну деталь: від дизайну афіші до розставляння стільців. Тоді успіх залежав від моєї особистої включеності в будь-який мікропроцес 24/7.
Сьогодні мій підхід – це побудова інституцій. Я перейшов від мікроменеджменту до стратегування. Тепер моя функція – не контролювати все покроково, а формувати візію, задавати стандарти якості й підбирати людей, які кращі за мене у своїх нішах.
Тур хору «Гомін» Європою неможливий у «ручному режимі» – це результат праці злагодженої системи, де кожен відповідає за певний маневр. Моя задача зараз – створювати умови, щоб вона діяла безперебійно.
На початку ми багато чого робили інтуїтивно, на чистому ентузіазмі й драйві. То був прекрасний час експериментів. Але коли ти керуєш інституцією, яку щомісяця відвідують тисячі людей, на одній інтуїції далеко не заїдеш.
Зараз мій підхід базується на даних, аналітиці та довгострокових стратегіях. Ми аналізуємо нашу аудиторію, плануємо фінансові моделі, прораховуємо ризики. Тур хору чи ревіталізація музею – це складні логістичні й фінансові проєкти. Тому я тепер є прагматичнішим, виваженішим. Ентузіазм нікуди не зник, але нині він підкріплений чіткішою програмою.
– За короткий період хор «Гомін» став вірусним у соцмережах і водночас – культурним явищем. Як ти поясниш це?
– Успіх «Гомону» – результат того, що ми перестали ставитися до хору як «музейного експоната». Ми зруйнували стереотип про те, що чоловічий хор – це дещо статичне й архаїчне.
А ще – поєднали високу якість виконання з сучасною візуальною естетикою, зрозуміли, що в епоху «кліпового мислення» треба говорити коротко, яскраво і влучно. Відео в соцмережах стали нашим «вікном», через яке тисячі людей уперше зазирнули у світ хорової музики й збагнули, що це драйвово.
Головний виклик – конвертувати «лайки» в реальних слухачів у залі, й нам це вдалося. А нова якість, яку опанувала команда, – це медіаграмотність. Наші хористи усвідомили, що вони не просто вокалісти, а свого роду амбасадори. Їм довелось навчитися бути публічними, комунікувати з камерою так само щиро, як і з живою залою.
Я думаю, «Гомін» набув вірусності, бо зрезонував із внутрішнім запитом українців на силу та єдність. Зараз, під час війни, людям потрібні не банальні розваги, а архетипи. Образ хору – це потужна енергія, плече до плеча, це голос, що звучить як один. Це – «музика відваги».
– Яку роль відіграє хор сьогодні в репрезентації України за кордоном?
– Нині місія хору кардинально змінилася. Ми їдемо за рубіж не просити співчуття, а демонструвати міць і гідність. «Гомін» показує, що Україна – не лише країна, де йде війна, а держава, котра створює культурний продукт найвищого світового ґатунку.
Ми виступаємо як повноцінний суб’єкт європейського культурного простору. Коли європейці чують наш хор, вони бачать перед собою націю, що не просто виживає, а творить, розвивається і має глибоке, могутнє коріння. Це ламає комплекс меншовартості й змушує поважати нас як достойних партнерів, а не лише жертв агресії.
Хор за кордоном – то інструмент повернення нашої історії. Століттями українську культуру намагалися стерти або привласнити. Співаючи твори композиторів України на сценах Європи, ми маркуємо територію на культурній мапі світу, показуємо, що українська музика – це частина загальноєвропейського контексту, яку в нас намагалися вкрасти.
Кожен концерт – акт відновлення справедливості. Ми знайомимо світ з іменами, які мають стояти в одному ряду з європейськими класиками. Це – наша культурна передова.
– Завдяки успіху «Гомону», разом із партнерами вдається реалізовувати вражаючі благодійні проєкти. Розкажи детальніше про них і їхнє значення.
– Сьогодні неможливо просто співати, ігноруючи реальність. Наші великі проєкти мають благодійну складову, бо це – плата колективу за можливість виходити на сцену.
Значення їх подвійне. По-перше, це пряма допомога фронту – техніка, амуніція, аптечки. По-друге, – терапія для суспільства. Коли люди приходять на концерт і донатять, вони відчувають причетність, розуміють, що вони не безсилі. Дякуючи партнерам, ми перетворюємо енергію музики на енергію захисту. І коли ми знаємо, що кошти з концерту врятують чиєсь життя, кожна нота звучить інакше.
Наша філософія проста: популярність – це ресурс, який треба конвертувати в допомогу. Коли відео «Гомону» набирають мільйони переглядів, – то не просто тішить наше его, а створює колосальний соціальний капітал.
– Перейдемо до ще одного «крила» діяльності менеджменту Органного. Ukrainian Live – це мобільний додаток, YouTube, цифрова бібліотека «Ukrainian Scores», міжнародні записи, архіви. Розкажи, як виникла така ідея і виросла вся «екосистема»?
– Ukrainian Live – наша відповідь на виклики часу. У ХХІ столітті культура, якої немає у смартфоні, фактично не існує. Якщо ти не можеш надіслати лінк на твір закордонному партнеру, – цього твору для світу немає.
Ми створювали цю екосистему як інструмент «м’якої сили». Коли іноземний дириґент питає: «Що цікавого є в українців?» – ми не розповідаємо на пальцях. Даємо посилання на Ukrainian Scores зі словами «ось ноти», і лінк на додаток, кажучи: «Ось як це звучить».
Це професійний сервіс для світу. Ми зробили українську класику доступною «під ключ». І це спрацювало: нашу музику почали грати в Європі та Америці саме тому, що вхід у нашу музичну культуру став легким і технологічним.
Екосистема будувалася як відповідь на запитання: «Як добитися, щоби ця музика жила вічно?» Цифрова бібліотека – наш «сейф» для партитур. Додаток – «голос» у кишені кожного слухача. Медіапроєкти – спосіб закохати людей у цю музику візуально. Ми конструювали наш проєкт як міст між минулим (архіви) і майбутнім (цифра), щоб українська музика більше ніколи не зникла.
– Чи можеш навести факт, коли цифрова присутність твору чи композитора в проєкті допомогла йому знайти «друге життя» – нові виконання, міжнародний інтерес?
– Найяскравіший приклад – Стефанія Туркевич. Ще кілька років тому це ім’я знали лише вузькі фахівці. Перша українська композиторка, неймовірна модерністка, чиє ім’я було стерте з аналів історії радянською владою.
Ми не просто віднайшли її ноти. Ми здійснили світову прем’єру її Першої симфонії в Органному залі, якісно записали та виклали на Ukrainian Live Classic.
Результат: завдяки наявності якісних цифрових партитур і записів у додатку, нею зацікавилися за кордоном. Про мисткиню почали писати британські музичні критики, її твори стали включати в програми західні фестивалі. Без цифрового сліду (ноти + запис) вона б так і залишилася просто цікавим фактом в історії, а тепер її творчість – жива частина світового модернізму.
– Також у межах стратегії Ukrainian Live ви з Іваном Остаповичем презентуєте твори, написані на замовлення Органного залу сучасними композиторами. У чому, на твою думку, полягає унікальність інституційних замовлень нової музики в Україні?
– Ми втілюємо у роботі дві стратегії: від «збереження минулого» до «проєктування майбутнього». Нова музика – це доказ того, що українська культура жива, динамічна і їй є що сказати світові прямо зараз.
Наші замовлення унікальні тим, що вони «site-specific» (створені для конкретного простору, а особливо часу). Ми просимо композиторів писати, враховуючи акустику нашого залу, можливості нашого органа чи оркестру, детально проговорюємо образність, мотиви.
Це народжує унікальний продукт, який ідеально резонує саме тут і зараз. Композитор працює не абстрактно, а в тісному контакті з нами й виконавцями. Це живий процес співтворості, котрий неможливий при звичайній «купівлі нот». Ми не просто чекаємо на шедеври, а створюємо умови для їхньої появи. І ці твори мають високі шанси стати універсальними, ми хочемо, аби їх виконували якомога більше.
– Як ви з Іваном бачите місію Львівського органного залу у формуванні «музики епохи», – творів, що фіксують сьогодення?
– Ми з Іваном вважаємо, що музика – це найчесніший документ часу. Підручники історії розкажуть майбутнім поколінням про факти і дати цієї війни, але тільки мистецтво зможе передати, що ми відчували.
Наша місія – бути каталізатором появи цього «документа». Ми замовляємо і виконуємо твори, які пишуться під звуки сирен, народжуються з болю, люті та надії. Ми хочемо, щоб через 50 років, коли хтось спитає: «Як звучала Україна в часи боротьби?» – у нас була готова відповідь у партитурах. Органний зал має стати місцем, де цей історичний момент кристалізується в звуки.
Я та Іван віримо в «теорію великих чисел» у мистецтві. Неможливо зловити «музику епохи», якщо робити один пафосний концерт на пів року. «Музика епохи» витворюється лише в потоці, у постійному русі.
Органний зал працює в шаленому ритмі – десятки подій щомісяця. Це дає нам розкіш експерименту. Ми можемо поставити прем’єру молодого композитора (як-от у проєкті «Музика молодих композиторів») поряд із «Порами року» Вівальді. Ця інтенсивність дозволяє нам тестувати реальність щодня. Ми не теоретизуємо про те, якою має бути музика війни, а граємо її, слухаємо реакцію залу й одразу розуміємо: це воно. Наша місія – підтримувати цей пульс, щоб серед сотень прем’єр знайшлися ті самі 5–10 творів, які залишаться у віках.
Бачимо Органний зал як великий «енергетичний реактор». Тисячі людей проходять через наш зал щомісяця, і це створює унікальне поле напруги.
«Музика епохи» – не ноти на папері. Це те, що відбувається в повітрі між сценою і залом. Наша місія – бути максимально чутливими до цього. Коли ми запускаємо такі проєкти, як «Музика моря та відваги» (твори композиторів-студентів з Одеси) чи «Музика заліза та бетону» (опуси харківських молодих композиторів), то фактично даємо звучати емоціям, які люди приносять із собою з вулиці. Завдяки високій інтенсивності концертів, можемо реагувати миттєво. Ми не архівуємо минуле, а озвучуємо теперішнє в режимі реального часу. Іван відповідає за зміст цього звука, а я – за те, щоб голос було чути максимально гучно.
Подивіться на наш розклад: сьогодні у нас бароко, завтра – симфонічна прем’єра про війну, післязавтра – хоровий перформанс. Саме в цьому «міксі» й народжується справжнє обличчя української культури 2025 року. Ми не даємо воді застоюватися.
– Яка з премʼєр останніх років стала для тебе особливою?
– Дуже особистою для мене стала українська прем’єра кантати «Бог під маскою» («Förklädd Gud») шведського класика Ларса-Еріка Ларссона.
Ця історія зачепила мене ще на етапі підготовки. Я взявся за переклад лібрето зі шведської мови, і це було глибоке занурення в текст про гуманізм, світло і надію, – те, чого нам так бракує зараз. Коли я сидів у залі й чув, як хор співає українською текст, над яким я працював ночами, відчуваючи кожне слово, – це був неймовірний емоційний резонанс. Твір дуже світлий, і привезти це «скандинавське світло» до Львова було для мене важливою місією.
А серед музики, яку ми замовили, я б виділив Симфонію Сергія Леонтьєва. Вона стала для мене особистим відкриттям. Це дуже красива, потужна і динамічна музика, яка тримає тебе в тонусі.
Але найцінніше те, що цей твір народився в Органному залі. Ми замовили його Сергію, і відчуття причетності до створення робить прем’єру особливою. Це не просто «ще один концерт», а народження нового культурного артефакту на нашій сцені. То є приклад того, як довіра інституції до композитора перетворюється на мистецтво високої проби.
– Що для тебе означає номінування тебе та Івана Остаповича на Шевченківську премію за комплексні проєкти в культурі – замовлення нової музики, цифровізація, робота з хором?
– Для нас з Іваном ця номінація – насамперед сигнал, що наша стратегія була правильною. Ми роками будували не просто концертний зал, а екосистему.
Шевченківська премія традиційно асоціюється з творцями – письменниками, художниками, композиторами. Те, що в фокусі уваги опинилися комплексні проєкти – замовлення музики, цифрові архіви, розвиток хору, – свідчить про те, що в Україні змінюється сприйняття культури. Приходить розуміння, що побудова інституцій і створення умов для творчості –теж творчість. Це визнання того, що менеджмент, цифровізація та стратегія є фундаментом, без якого сучасна культура неможлива.
Це, безперечно, велика честь, але насамперед – відповідальність. Коли твою роботу відзначають на такому рівні, це піднімає планку.
Для нас це означає, що теми повернення історичної пам’яті (через цифровізацію) і творення нових сенсів (замовлення музики) є важливими для суспільства.
Це дає нам сили не зупинятися. Номінація підтверджує, що ми не просто «робимо концерти», а займаємося справою державної ваги – формуємо культурний ландшафт України. Це найкраща мотивація продовжувати заповнювати білі плями нашої історії та замовляти нові симфонії, які стануть класикою майбутнього.
***
Тарас Демко – культурний менеджер, перекладач і співтворець сучасної стратегії розвитку української класичної музики. Випускник Львівського університету за фахом «англійська філологія», він у юності перекладав Еліота, Єйтса, Кідса, Байрона та Шеллі, а згодом став співзасновником Collegium Musicum, що виросло у впливову музичну агенцію Collegium Management.
З 2017 року разом з Іваном Остаповичем керує Львівським органним залом і сьогодні є його директором-розпорядником. Демко – один з авторів стратегії Ukrainian Live, директор Галицького музичного товариства та співзасновник Ukrainian Festival Orchestra. Він курує численні мистецькі проєкти.
У творчому доробку Демка – переклади лібрето опери «Дідона та Еней» Генрі Перселла та кантати «Бог у масці» Ларса-Еріка Ларссона.
З 2020 року він є експертом УКФ у секторі аудіального мистецтва, а після навчання у Swedish Institute працює також із темою сталого розвитку. У 2024 році очолив Львівський музично-меморіальний музей Соломії Крушельницької та отримав разом з Іваном Остаповичем нагороду Укрінформу «Інфобум – Класична музика» як кращий продюсер і куратор року.
Автор: Діана КОЛОМОЄЦЬ
Діяч мистецтв: Тарас Демко
Концертна організація: Львівський будинок органної і камерної музики
Джерело: Журнал "Музика"
|